а) Вступ:
<;/div>

21. «Дистиллерз» подала до Генерального аторнея офіційну скаргу про те, що стаття, вміщена 24 вересня 1972 року в газеті «Санді Таймс», становить «неповагу до суду», оскільки розгляд позову ще не закінчився. 27 вересня, за відсутності Генерального аторнея, Генеральний солісітор звернувся до головного редактора «Санді Таймс» з проханням викласти свої зауваження стосовно скарги. У своїй відповіді головний редактор виправдовував статтю, а також долучив до неї текст проекту запропонованої до друку статті, запевняючи, що вона правдиво висвітлює факти. Генеральний солісітор надіслав запит, чи кожна зі сторін у справі знайома з текстом статті. Після цього 10 жовтня «Санді Таймс» надіслала копію статті «Дистиллерз». Напередодні «Санді Таймс» було повідомлено, що Генеральний аторней прийняв рішення не вживати заходів щодо статей, опублікованих у вересні та жовтні; так само діяла й компанія «Дистиллерз». 11 жовтня відомство Генерального аторнея повідоми¬ло «Санді Таймс», що у зв'язку з протестами з боку «Дистиллерз» Генеральний аторней вирішив звернутися до Високого суду за судовим рішенням щодо законності опублікування проекту статті. Наступного дня він видав судовий наказ стосовно «Таймс Ньюзпейперс Лтд» з вимогою «заборонити [...] їй безпосередньо від свого імені, через своїх довірених осіб або іншим чином публікувати — чи заохочувати, чи дозволяти, чи забезпечувати опублікування або друк — статтю, в якій наперед робилися б висновки [...] щодо виготовлен¬ня, реалізації та використання медичного препарату "талідомід"», примірник якої було подано відповідачами Генеральному аторнею.

22. Клопотання Генерального аторнея було розглянуто 7-9 листопада 1972 року трьома суддями Відділення королівської лави, 17 листопада суд дав дозвіл на заборону.
У своєму рішенні суд зауважив:
«Стаття не претендує на вираження думки щодо юридичної відпо¬відальності «Дистиллерз» [...], проте [...] вона піддає останню серйозній критиці і звинувачує її у недбалості через те, що вона не провела власного дослідження препарату, або у тому, що вона не досить швидко відреагувала на тривожні результати дослідів, проведених іншими. Той, хто прочитає статтю, обов'язково [...] дійде висновку, що звинувачення «Дистиллерз» у недбалості є обґрунтованим».
Головний редактор «Санді Таймс» заявив, що у разі притягнення газети до відповідальності за наклеп після опублікування статті, газета захищатиметься твердженням про те, що наведені у ній факти є достовірними; суд розглянув цю заяву і погодився, що стаття правильно відтворює факти.

23. Запропоновану в судовому рішенні аргументацію можна підсумувати наступним чином: заперечення проти одностороннього коментаря, що передував завершенню судового провадження, ґрунтувалося на тому, що він міг стати на перешкоді належному і безсторонньому здійсненню судочинства, впливаючи на сам суд, який міг би виявити упередженість щодо тієї або іншої сторони, впливаючи на свідків або перешкоджаючи свободі вибору і поведінки сторін у спорі. У цьому конкретному випадку йшлося саме про третю умову. «Неповагу до суду» можна було вбачати в тому, що на одну із сторін чинився тиск, внаслідок чого виникала реальна загроза належному здійсненню судочинства шляхом перешкоджання свободі дій. Критерієм «неповаги до суду» було з'ясування того, чи, зважаючи на усі разом взяті обставини справи, факти, що ставилися за вину, справді становили серйозний ризик втручання в судовий розгляд, незалежно від намірів автора або точності наданої інформації.
Всупереч твердженням відповідачів, суд не повинен зважати на інтереси сторін, що вступили у суперечність між собою, а саме інтереси провадження і право громадян на інформацію: до закінчення судового процесу належало виключити можливість коментування справи, яке становило серйозне втручання в перебіг судового процесу. Навіть якщо б цього й не було зроблено, врешті-решт, жодний інтерес громадськості у негайному оприлюдненні фактів не мав переважити в цій справі інтерес громадськості щодо виключення можливості будь-якого тиску на сторони.
У цьому випадку не було жодної різниці між намаганням переконати в справедливості обов'язку перед правом та намаганням переконати в справедливості морального обов'язку. «Санді Таймс», поза сумнівом, мала намір підштовхнути громадськість до вчинення тиску на «Дистиллерз» для того, щоб остання запропонувала більшу суму відшкодування, чого вона не зробила би без такого тиску. Тобто йшлося про заздалегідь обдуману спробу вплинути на процедуру дружнього врегулювання у справі, що перебувала в провадженні; зважаючи на вплив громадської думки, поява такої статті становила би серйозний ризик стосовно свободи дій «Дистиллерз» у судовому процесі і, поза сумнівом, могла класифікуватися як «неповага до суду».

24. З 30 січня по 2 лютого 1973 року Апеляційний суд розглядав рішення суду Відділення королівської лави за апеляцією від «Таймс Ньюзпейперс Лтд». Суд мав письмові показання редактора «Санді Таймс», що він їх дав під присягою (афідевіт), де було викладено події, що відбулися за минулий період і стосувалися як самої справи, так і її публічного обговорення. За дозволом суду адвокат «Дистиллерз» оскаржив зміст проекту статті, вказавши на помилки, які, на його думку, там містилися. 16 лютого Апеляційний суд скасував заборону на опублікування статті. Нижче наводиться виклад думок, висловлених трьома учасниками провадження.

25. На думку лорда Деннінга (Denning), проект статті «[...] детально аналізує свідчення проти «Дистиллерз». У ньому вибудувано аргументи, які дають змогу стверджувати, що компанія не виконала свого обов'язку. Проте, задля справедливості слід сказати, що у проекті наводяться також аргументи, які свідчать на захист "Дистиллерз"».
Зауваживши, що суд не мав у своєму розпорядженні афідевіту з боку «Дистиллерз» (стосовно впливу проекту статті на цю компанію), а також достатніх відомостей про стан судового провадження та переговори, лорд Деннінг вирішив спір таким чином:
«[...] коли провадження перебуває у своїй активній фазі [...] ніхто не має права його коментувати таким чином, щоб створювалася реальна серйозна загроза безсторонності провадження, наприклад, шляхом тиску на суддю, на присяжних або на свідків, або навіть просто настроюючи суспільство проти якоїсь зі сторін [...]. Навіть якщо автор коментарів щиро вірить у їхню точність, він виявляє неповагу до суду, випереджаючи суд у встановленні істини [...]. [Крім того], ніхто не має права [...] чинити на одну із сторін тиск [...] з метою примусити її відмовитися від позову або від захисту, або погодитися на врегулювання на тих умовах, на які вона б не погодилася за інших обставин».
Далі лорд Деннінг підкреслив, що не слід допускати «суду у газеті» (trial by newspaper). Проте, належало урівноважити інтерес громадськості до питання загальнонаціонального значення з інтересами сторін щодо безстороннього судового розгляду або врегулювання; а в цьому конкретному випадку інтерес громадськості до обговорення переважив потенційну шкоду для однієї сторони. Закон не забороняє коментування, коли справа «дрімала» (was dormant) і не перебувала в активній стадії провадження. Крім того, виходячи з того, що не забороняється коментувати закриті або ще не розпочаті справи, ніщо не заважало прокоментувати 62 справи, врегульовані в 1968 році, чи 123 справи, за якими не було вручено судових повісток. Навіть у вересні 1972 року проект статті ще не становив неповаги до суду: в ньому добросовісно коментувалося питання, яке становило громадський інтерес; це не перешкоджало розглядові справи, бо вона «дрімала» протягом кількох років і все ще продовжувала «дрімати»; у цей період тиск, який ця стаття могла справити, був би законним. Крім того, було би дискримінацією підтримувати заборону виключно щодо «Санді Таймс», тоді як Парламент, а також інші газети обговорювали цю проблему з листопада 1972 року.

26. Лорд-суддя Філлімор (Lord Justice Phillimore) підкреслив, що дозволяється коментувати врегульовані справи або ті, за якими не було вручено судових повісток. Незаконний тиск з метою врегулювання можна розцінювати як неповагу до суду, але в конкретному випадку не було ані афідевіту «Дистиллерз», ані доказів того, що стаття створювала серйозний ризик примусу останньої до більш щедрого врегулювання, ані того, що тиск був незаконним. Ситуація склалася б інакше, якби було справді виявлено бажання довести решту справ до суду: в такому разі слід було би заборонити появу статті, яка могла б налаштувати громадськість проти однієї із сторін або чинити на останню тиск з метою підтримки нею одного з варіантів врегулювання. Крім того, з листопада 1972 року проблема вже обговорювалася в Палаті лордів, а також коментувалася в інших газетах, особливо в «Дейлі Мейл»; підтримка заборони за таких умов була б абсурдною.

27. Висловивши свою згоду з лордом Деннінгом, лорд-суддя Скарман (Lоrd Justice Scarman) зауважив, що ніхто не сподівався, що слухання відбудеться; повістки розсилалися з метою врегулювання справи, і ця звична процедура не могла заборонити появу будь-яких коментарів. Ніщо не свідчило про те, що процес розгортається, тому нереальним було би вважати, що проект статті може бути справжньою або серйозною загрозою для судового розгляду. Крім того, слід враховувати інтерес громадськості до питання, що має важливе загальнонаціональне значення. Нарешті, навіть якщо суд Відділення королівсь¬кої лави і мав рацію, після дебатів у Палаті громад громадська думка склалася таким чином, що заборону слід було зняти.

28. Після рішення Апеляційного суду «Санді Таймc» утрималася від опублікування проекту статті, щоб дати змогу Генеральному аторнею подати апеляцію. Апеляційний суд відмовив йому в поданні апеляції, але такий дозвіл дала Палата лордів 1 березня 1973 року. Слухання в Палаті лордів прова¬дилось у травні 1973 року. 18 липня 1973 року вона одностайно прийняларішення про дозвіл на апеляцію і відповідно розпорядилася, щоб суд Відділення королівської лави видав судову заборону на умовах, викладених нижче в п. 34. Далі наводиться короткий виклад промов п'яти лордів-юристів (Law Lords).

29. На думку лорда Рейда (Reid), Палаті лордів належить спробувати усунути неточність існуючого права, яка становить основний предмет заперечення. Норми стосовно «неповаги до суду» мають повністю ґрунтуватися на державній політиці: вони існують не для захисту права сторін у спорі, а для запобігання втручанню у здійснення правосуддя, тому необхідно обмежити їх з огляду на розумну необхідність. Не слід обмежувати свободу вираження думки більше, ніж це необхідно, але не можна її дозволяти там, де вона може завдати реальну шкоду здійсненню правосуддя.
Лорд Рейд спочатку охарактеризував ті коментарі стосовно справи, що перебуває у провадженні, які могли сприяти тиску на одну із сторін. Слід заборонити коментарі, що можуть вплинути на свідків і на суд, інакше процес може втратити свою безсторонність; однак, той факт, що одна із сторін не мала наміру повністю скористатися своїми правами, зовсім не перешкоджає безсторонності провадження, незалежно від того, чи третя сторона впливала або ні на його рішення. Якщо єдиним питанням, що розглядалося, було питання тиску на одну із сторін, тоді чесна й поміркована критика або наполягання відмовитися від своїх прав були законними й допустимими, отже, тоді стаття від 24 вересня 1972 року не становила неповаги до суду. Опублікування в 1972 році проекту статті, в якій містилися «в основному аргументи та детальний аналіз свідчень з метою довести, що «Дистиллерз» виявила недбалість», не додало б багато нового до вже вчиненого на неї тиску.
З огляду на це, лорд Рейд підтримав рішення Апеляційного суду, хоч і з інших мотивів. Він також додав: «Дуже багато говорилося про те, що слід визначити, чи насправді «Дистиллерз» виявила недбалість, але, наскільки це мені відомо, не робилися спроби детально проаналізувати свідчення. Якби стаття з'явилася зараз, мені видається, що обов'язково знайшлися б детальні відповіді на це запитання і різні передчасні висновки (public prejudg¬ments) з цього приводу. Це, на мою думку, абсолютно не відповідало б інтересам суспільства».
Відзначивши наявність серйозної громадської підтримки заборони «суду в газеті», лорд Рейд додав: «На мою думку, все те, що має характер передчасного висновку з якоїсь справи або питань, що з нею пов'язані, можна вважати гідним осуду, не лише через той вплив, який може чинитися на розгляд справи, але також через побічні наслідки, що можуть сягнути дуже далеко. Відповідальні засоби масової інформації докладуть усіх зусиль, щоб бути безсторонніми, але погано інформовані, легковажні чи небезкорисливі особи також намагатимуться вплинути на громадськість. Якщо людей будуть переконувати в тому, що правди дуже легко добутися, наслідком цього може бути неповага до законних шляхів провадження; якщо надати засобам масової інформації право судити, тоді непопулярні особи та справи опиняться у важкому становищі. Існуюча судова практика стосовно неповаги до суду включає більшість випадків передчасних висновків. Якщо ввести в загальне правило заборону передчасних висновків стосовно справ, які розглядаються в суді, мені видається, що від цього і свобода преси не постраждала б, і, на мою думку, також сама норма стала б чіткішою і легшою для застосування на практиці».
Апеляційний суд безпідставно охарактеризував позови як такі, що «дрімали», оскільки тривали переговори з метою дружнього врегулювання, і надмірний тиск на одну із сторін, аби зробити її поступливішою, міг становити неповагу до суду.
Стосовно врівноваження змагальних інтересів сторін лорд Рейд заявив: «Неповага до суду не має нічого спільного з приватними інтересами сторін. Я вже висловлювався щодо того, яким чином можна врівнова¬жити громадський інтерес щодо свободи вираження думки та гро-мадський інтерес щодо захисту суду від будь-якого втручання. Я не бачу, чому має існувати принципова різниця між справою, що, як вважається, має цінність як газетна новина, та будь-якою іншою. Стосується справа, чи ні важливих питань національного значення, це аж ніяк не має впливати на здійснення правосуддя».
Лорд Рейд додав на закінчення, що, зважаючи на обставини, опублікування статті слід відкласти; проте, якщо судовий розгляд затягуватиметься на невизначений строк, тоді слід провести переоцінку громадського інтересу відповідно до виняткової ситуації.

30. Лорд Морріс з Борт-І-Геста (Lord Morris of Borth-y-Gesf) вважає, що норма стосовно неповаги до суду має на меті захистити авторитет судової влади і запобігти неправомірному втручанню у судовий процес. Слід враховувати громадський інтерес до збереження свободи слова і вдаватися лише до найнеобхідніших її обмежень, але «з цього не випливає, що, коли якась поведінка засуджується як непо¬вага до суду, її можна виправдати і вважати законною тому, що вона мала на меті підтримку справи, яка викликає симпатії та занепокоєння у громадськості: не може бути виправданої неповаги до суду».
Суд може констатувати неповагу до суду лише у разі серйозного реального або значного ризику завдання шкоди правосуддю. Недостатньо виключити вплив на суддів або на свідків: недоречним було би публічно захищати одну зі сторін у спорі, який ще не вирішив суд. Лорд Морріс підкреслив, що не слід допускати «суду у газеті»; він, зокрема, зазначив: «[...] суди [...] повинні захищати сторони від шкоди, якої їм завдають передчасні висновки, і від необхідності реагувати на галас у пресі, який передує слуханням».
Позови проти «Дистиллерз», продовжував він, зовсім не «дрімали», адже обидві сторони віддавали перевагу досудовому врегулюванню. У 1972 році не було би заперечень щодо опублікування коментаря стосовно сум, сплачених у межах відшкодування 1968 року, або щодо загальних правових принципів, які були застосовані, щодо поміркованого заклику в моральному плані, адресованому «Дистиллерз», проте проект статті пішов далі. Його неприхованою метою було заохотити громадськість до тиску на «Дистиллерз», щоб остання збільшила суму відшкодування. Серед поставлених питань була й проблема недбалості, і тут проект статті, хоч у ньому й не було зроблено висновків, наводив багато аргументів проти «Дистиллерз». Час зняття заборони ще не настав.

31. Лорд Диплок сказав, що було винесено рішення про неповагу до суду, тому що дії газети підривали віру сторін і громадськості в належне здійснення правосуддя. Останнє потребує, щоб кожний громадянин мав вільний доступ до судів, щоб він міг покладатися на неупереджене рішення, яке ґрунтується виключно на фактах, доведених відповідно до правил доказування, і щоб він міг бути упевненим, у разі передання справи до суду, що ніхто не матиме права привласнювати собі функції суду, наприклад, у формі «суду в газеті». Якщо визначено, що певна поведінка здатна стати на заваді одній із цих вимог або підірвати віру громадськості у можливість їх додержання, то така поведінка становить неповагу до суду. Лорд Диплок зауважив:
«[...] у цивільному процесі неповага до суду не обмежується поведінкою [...], яка може [...] зашкодити неупередженості процесу шляхом впливу [...] на суд [...] або на свідків; вона поширюється також на поведінку, метою якої є змусити заявників взагалі не користуватися своїм конституційним правом на те, щоб саме суди робили висновок про права та обов'язки і забезпечували повагу до них; шляхом спрямування на позивачів обурення суспільства саме через те, що вони скористалися своїм правом, або шляхом відкриття публічних дебатів з цього приводу, які зашкодять суті або фактам справи ще до того, як суд винесе стосовно них своє рішення або позов буде задоволено в інший законний спосіб».
На думку лорда Диплока, проект статті у «Санді Таймс» належав до цієї останньої категорії: у ньому небезпечно розглядалися факти й аргументи, надані «Дистиллерз» у відповідь на звинувачення у недбалості ще до того, як за позовами могло бути постановлено судове рішення або досягнуто врегулювання, і це могло зашкодити у справі. Про ці позови не можна було забути під приводом того, що вони «дрімали», адже переговори з метою врегулювання потребували такого самого захисту, як і сам судовий процес. Наступні події не виправдовували зняття заборони, хоч «належить визнати», що її формулювання потребує деякого перегляду. Серйозність ризику втручання у належне здійснення судочинства береться до уваги лише при розгляді питання, чи суддя мав визначити якесь покарання: якщо такий ризик був реальним, тоді мала місце, щонайменше, «квазінеповага до суду» (techni¬cal contempt).
Уривок зі статті від 24 вересня 1972 року, наведений вище у п. 11, також, на думку лорда Диплока, становив неповагу до суду, але з іншої причини: він спрямовував на «Дистиллерз» обурення громадськості саме за те, що вона скористалася своїм правом на захист, наданим їй законом. Проте не було зауважень стосовно тих фрагментів тексту, в яких ішлося про основні правові принципи: якщо навіть обговорення таких питань, що становлять загальний інтерес, і могло опосередковано чинити тиск на одну із сторін, з цим треба було змиритися через те, що захист свободи публічного обговорення проблем, що становлять громадський інтерес, має важливіше значення.

32. Лорд Саймон із Глейсдейла (Lord Simon of Glaisdale) висловив свою згоду з лордом Диплоком стосовно утвердження права і стосовно вищенаведеного фрагменту з вересневої статті. Він вважає, що у проекті нової статті детально розглядалося одне з вирішальних питань позовів, і що він ставив собі за мету спонукати «Дистиллерз», шляхом морального тиску на неї, погодитися на більш щедре відшкодування. Норма неповаги до суду була законним засобом для захисту суспільного інтересу стосовно належного судочинства. Більшість цивільних позовів вирішувалися шляхом дружнього врегулювання, і втручання у переговори, навіть з метою врегулювання, стано¬вило таке саме порушення, як і втручання в суто судову фазу провадження. Належне провадження включало переговори, що були розпочаті з метою дружнього врегулювання, згідно з чинними нормами права, і рішення Апеляційного суду щодо того, що стаття не становить неповаги до суду через те, що процес «дрімав», було помилковим. Навіть індивідуальний тиск на одну із сторін вважається незаконним, і може бути виправданим лише в дуже вузьких межах. Закон мав зважити два типи суспільних інтересів — свободу вираження поглядів і належне судочинство, але він став би надто нечітким, якби щоразу доводилося б їх переважувати. Йому належало намітити кілька основних напрямів; у цьому процесі важливі суспільні інтереси pendente lite (чинного процесу) потребували відсутності втручання в провадження. Існує лише один виняток: публічне обговорення питання, що становить громадський інтерес, не можна переривати, якщо воно розпочалося до початку судового процесу і якщо воно не має на меті перешкоджати останньому.

33. Лорд Кросе із Челсі (Lord Cross of Chelsea) заявив, що термін «неповага до суду» означає втручання у здійснення судочинства. Норми стосовно неповаги до суду не повинні звужувати свободу вираження поглядів більше, ніж це є розумно необхідним. Проект статті торкався питання, чи «Дистиллерз» виявила недбалість; отже, будь-який «передчасний висновок» стосовно фактів чи права, які обговорюються в ході цивільного або кримінального процесу, в принципі становить таке втручання. Далі він сказав: «Якщо публікація передчасно оцінює якесь питання, що обговорюється в судовому процесі, тоді вона, хоч сама по собі і доволі нешкідлива, може спровокувати відповіді, які вже зовсім не будуть нешкідливими, але заборона яких може видатися несправедливою, саме тому, що вони є лише відповідями [...]. Необхідно встановити норму закону — хоча це й може видатися нерозумним, якщо розглядати лише один конкретний випадок — для того, щоб запобігти поступовому збоченню до "суду в газеті або на телебаченні"».
Лорд Кросе додав, що така норма має стосуватися як переговорів з метою врегулювання, так і результатів цього судового процесу. «Таймс Ньюзпейперс Лтд» послалося на те, що слід зробити виняток з правила стосовно тем, які спричиняють серйозне збурення громадськості. Однак лише Палата лордів мала право обговорювати питання, чи виявила недбалість «Дистиллерз», тоді як не було жодної заборони стосовно обговорення ширших проблем, наприклад, меж відповідальності виробників продукції або оцінки шкоди. Видавець посилався також на значний проміжок часу, що минув після народження дітей з фізичними вадами, і на цілковиту відсутність з'ясування громадської думки. Проте у запізненні не була винна жодна із сторін, і Апеляційний суд не мав рації, говорячи про «приспані» позови, оскільки активно велися переговори з метою врегулювання; що ж до відсутності опитування громадської думки, то цього було недостатньо для того, щоб дозволити пресі проводити власне розслідування під час судового провадження. Ситуація не змінилася з часу розгляду справи судом Відділення королівської лави: дебати в Палаті громад велися стосовно моральних аспектів, і хоч «Дистиллерз» висунула пропозицію, яка б дала змогу домогтися повного врегулювання — тобто якби опублікування статті не могло б уже вважатися шкідливим, — навіть і тоді не було б упевненості в тому, що до суду не буде подано жодної нової скарги. Таким чином, належало поновити заборону, але надати «Таймс Ньюзпейперс Лтд» право клопотати про її скасування тоді, коли воно вважатиме, що йому вдасться переконати суд у тому, що тривання заборони вже не відповідає конкретним обставинам.
Стаття від 24 вересня 1972 року не становила неповаги до суду: хоча передчасні висновки й могли вважатися неповагою до суду, але чесні і точні коментарі, що могли спричинитися до тиску, навіть доволі сильного, на одну зі сторін, не можуть підпадати під категорію неповаги до суду.

34. 25 липня 1973 року Палата лордів розпорядилася повернути справу в суд Відділення королівської лави, вказавши останньому заборонити «Таймс Ньюзпейперс Лтд" безпосередньо від свого імені, через своїх довірених осіб або іншим чином публікувати — чи заохочувати, чи дозволяти, чи забезпечувати опублікування або друк — статей, в яких наперед робилися б висновки щодо недбалості, порушення контракту чи невиконання обов'язку, або розглядалися б свідчення стосовно будь-якого з питань, що виникають у зв'язку з будь-яким позовом проти «Дистиллерз», який перебуває на розгляді або передбачається [...] щодо виготовлення, реалізації та використання медичного препарату талідомід».
Відповідачеві надавалося право звернутися з клопотанням про зняття судової заборони на опублікування до суду Відділення королівської лави. Суд Відділення королівської лави виконав це розпорядження 24 серпня 1973 року.

35. 23 червня 1976 року суд Відділення королівської лави розглянув заяву Генерального аторнея про скасування заборони. Від імені Генерального аторнея оголошено, що потреба в забороні вже не поставала: за більшістю позовів проти «Дистиллерз» було досягнуто врегулювання, залишилися лише чотири позови, які тоді могли розглядатися в суді, якщо б заявники на цьому активно наполягали. З іншого боку, з огляду на те, що наданий «Санді Таймс» дозвіл опублікувати статтю «якнайшвидше» відповідає громадським інтересам, Генеральний аторней представив це питання як таке, де заборона вже не відповідає громадським інтересам. Суд задовольнив це клопотання, вважаючи, що ризик тиску на «Дистиллерз» вже було повністю усунуто.

Пропозиції стосовно реформи правових норм щодо «неповаги до суду»

36. Міжвідомчий комітет з питань неповаги до суду та її впливу на судовий розгляд (Interdepartmental Committee on the Law of Nontempt as it affects Tribunals of Inquiry) у 1969 році надав свою доповідь, у якій аналізувався специфічний аспект цього правового інституту. 8 червня 1971 року Міністр юстиції (Lord Chancellor) і Генеральний прокурор (Lord Advocate) призначили комісію під головуванням лорда-судді Філлімора, якій доручалося з'ясувати, чи потребує змін інститут неповаги до суду. Доповідь Філлімора було подано до Парламенту в грудні 1974 року, із запізненням через процес «Санді Таймс». У ній розглядалися рішення, прийняті в цій справі, яка, на думку лорда Філлімора, добре ілюструє нечіткість цих правових норм щодо публікацій, які висвітлюють судові спори. Хоч у цьому випадку, можливо, і було правильним поставити гро¬мадський інтерес стосовно належного судочинства вище за право публікувати такі тексти, однак комісія вважала, що обмеження свободи преси в цьому випадку було надмірним. Тому вона висунула кілька пропозицій щодо реформи, як для того, щоб відновити рівновагу інтересів, так і для того, щоб норма стала чіткішою. Зокрема, висловлювався сумнів у правильності критерію «передчасні висновки» —так, як він був сформульований Палатою лордів. Комісія вважала, що він водночас є надто широким і недостатньо широким. На відміну від неї, комісія висунула такий критерій, що випливав із конкретних обставин, які склалися на момент опублікування: «чи публікація, яку розглядає суд, становить ризик серйозного перешкоджання або втручання у перебіг судового процесу?» Один із членів комісії підкреслив, що, незважаючи на заборону статті «Санді Таймс», кампанія протестів та тиску, що супроводжувала трагедію, пов'язану з талідомідом, спричинила сумніви щодо доречності інституту неповаги до суду.
Комісія, зокрема, дійшла висновку про необхідність існування правової норми про неповагу до суду як способу захисту прав громадянина на чесну та неупереджену судову систему і на додержання правових норм; проте, цю норму не слід застосовувати у випадках, коли помилкова дія не становить кримінального правопорушення і коли застосування цієї норми відбувається за спрощеною процедурою. Чинній правовій нормі бракує чіткості, що заважає свободі вираження поглядів і звужує її розумні межі; норма потребує перегляду і уточнення для того, щоб узгодити свободу вираження поглядів з досягненням зазначених цілей.
Комісія також зауважила, що публікація підпадає під норму неповаги до суду, якщо вона створює, умисне чи неумисне, ризик серйозної шкоди; проте ця обмежена відповідальність настає у разі, якщо:
a) публікація становить ризик серйозного перешкоджання або втручання у перебіг судового процесу;
b) справа перебуває в провадженні (у разі цивільного судового процесу в Англії або в Уельсі);
c) захист може довести, що зазначена публікація сприяє дискусії з питань, які становлять великий громадський інтерес, і що вона лише випадково або неумисне створила ризик завдання шкоди суду.
Комісія також рекомендувала не вважати неповагою до суду випадок, коли на одну із сторін чиниться тиск чи вплив, крім неправомірної кампанії залякування або погроз стосовно особи, її майна або її репутації.

37. Рекомендації, що містилися у доповіді лорда Філлімора, досі не є прийнятними, і Уряд не надав нового проекту закону. Проте у березні 1978 року він опублікував Зелену книгу, що могла стати у Парламенті та серед громадськості підставою для дискусії; він запропонував висловитися з цього приводу для того, щоб розробити шляхи вирішення цієї проблеми. Зелена книга не робить висновків; у ній вміщено рекомендації комісії Філлімора і наведено аргументи за і проти деяких з них, наприклад, на виправдання, якщо «питання становлять великий громадський інтерес», і про чинення впливу чи тиску на одну із сторін. У ній не ставиться під сумнів пропозиція переглянути критерій «передчасні висновки», про який ішлося в Палаті лордів.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

38. У заяві, поданій до Комісії 19 січня 1974 року, заявники стверджували, що видана Високим судом і підтримана Палатою лордів судова заборона на опублікування ними в «Санді Таймс» статті про «дітей талідоміду» і про врегулювання їхніх позовів становила порушення статті 10 Конвенції. Крім того, вони заявляли, що принципи, на яких ґрунтувалося рішення Палати лордів, ста¬новлять порушення тієї самої статті 10, і звернулися до Комісії винести рішення або ж звернутися до Уряду з пропозицією скасувати в законодавчому порядку рішення Палати лордів і привести правові норми про неповагу до суду у відповідність з Конвенцією.

39. У рішенні від 21 березня 1975 року Комісія оголосила заяву прийнятною і прийняла її до розгляду, охарактеризувавши поставлене їй запитання як «таке, що потребує роз'яснення стосовно того, чи норма щодо неповаги до суду, у тому вигляді, як її застосувала Палата лордів, виносячи своє рішення, є достатньою підставою для застосування обмеження, передбаченого пунктом 2 статті 10».

40. Представляючи свою заяву по суті, заявники висунули такі додаткові звинувачення:
- вони вважали, що має місце дискримінація, що суперечить статті 14 Конвенції, на тій підставі, що аналогічні статті, які з'явилися у пресі, не мали наслідком жодних санкцій, а також тому, що норми, застосовувані до Парламенту, який коментує справи, що перебувають у провадженні, відрізняються від норм, що застосовуються до преси у разі неповаги до суду;
- всупереч статті 18 Конвенції, принципи «неповаги до суду», що мали б обмежуватися захистом незалежності і неупередженості суду, у конкретному випадку були застосовані, на їхню думку, для захисту одного з учасників процесу, що перешкодило заявникам у виконанні їхніх журналістських обов'язків.

41. У доповіді від 18 травня 1977 року Комісія, яка ухвалила рішення про те, що вона може й повинна вивчити ці додаткові пункти звинувачення, виклала свій висновок:
- (вісьмома голосами проти п'яти), що обмеження права заявників на свободу вираження поглядів суперечить статті 10 Конвенції;
- (одностайно) що не були порушені статті 14 і 18 у поєднанні зі статтею 10 (ст. 14+10, ст. 18+10).
У доповіді наведено окрему думку п'яти членів Комісії.

Щодо права

І. СТОСОВНО СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ:

42. Заявники стверджують, що потерпіли від порушення статті 10 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінемато¬графічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах націо¬нальної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві».
Заявники вважають, що порушення пов'язане, з одного боку, із забороною, яку сформулювали стосовно них англійські судові органи, а з іншого боку — з постійними обмеженнями, яких вони зазнають через надмірну узагальненість та нечіткість норми про неповагу до суду.
У своїй доповіді Комісія дійшла висновку про порушення пункту 1 статті 10. Щодо другого пункту головний представник висловив додатково, під час слухання 24 квітня 1978 року, думку про те, що заборона не є єдиним пунктом, що його належить розглянути Суду у межах статті 10 Конвенції; та що незважаючи на рішення Палати лордів, або точніше, саме через двозначність цього рішення, як заявники, так і інші засоби масової інформації можуть і надалі ставати жертвами нечіткості норми стосовно неповаги до суду. Уряд заявив, що не було порушення статті 10.

43. Стосовно пункту 2 статті 10 Суд нагадує, що «його компетенція з розгляду спорів обмежується заявами, які спочатку були адресовані Комісії й були прийняті нею»: «Рішення про прийнятність, ухвалене Комісією, визначає предмет спору, що передається на розгляд Суду. Лише у рамках, окреслених таким чином, Суд, до якого звертаються із додержанням усіх процедурних норм, може розглядати всі питання стосовно фактів чи стосовно права, що постають у ході судового розгляду (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», серія А, № 25, с. 63, п. 157). У даному випадку, визнавши 21 березня 1975 року прийнятність заяви, Комісія зазначила, що основна проблема полягає у визначенні того, «чи норма про неповагу до суду, так, як вона була застосована Палатою лордів в її рішенні про ухвалу заборони опублікування, є достатньою підставою для виправдання обмеження, передбаченого пунктом 2 статті 10 Конвенції». Комісія розглянула по суті лише це питання. Суд на підставі цього дійшов висновку, що єдине завдання, яке постає перед ним, — це розгляд питання, чи було порушення Конвенції наслідком рішення Палати лордів.

44. З самого початку оспорюване рішення було постановлено судом Відділення королівської лави і стосувалося лише проекту статті газети «Санді Таймс» (див. п. 21 вище). Апеляційний суд скасував це рішення (див. п. 24 вище), але Палата лордів поновила його і значно розширила сферу його дії, наказавши суду Відділення королівської лави заборонити
«Таймс Ньюзпейперс Лтд безпосередньо від свого імені, через своїх довірених осіб чи іншим чином публікувати — чи заохочувати, чи дозволяти, чи забезпечувати опублікування або друк — статей, в яких наперед робилися б висновки щодо недбалості, порушення контракту чи невиконання обов'язку, або розглядалися б свідчення стосовно будь-якого з питань, що виникають у зв'язку з будь-яким позовом проти «Дистиллерз», який перебуває на розгляді або передбачається [...] щодо виготовлення, реалізації та використання медичного препарату "талідомід"».

45. Поза жодним сумнівом, відбулося «втручання органів державної влади» у здійснення заявниками свободи вираження поглядів, гарантованої пунктом 1 статті 10. Таке втручання має наслідком «порушення» статті 10, якщо воно не підпадає під один із винятків, передбачених пунктом 2 (рішення у справі Хендісайда (Handyside) від 7 грудня 1976 року, серія А, № 24, с. 21, п. 43). Таким чином, Суду належить, у свою чергу, перевірити, чи втручання, що є предметом спору, було «встановлене законом», тобто спиралося на законну мету або мало підстави, визначені пунктом 2 статті 10, і чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення зазначеної мети або цілей.

46. Заявники стверджують, зокрема, що правові норми про неповагу до суду, як до, так і після рішення Палати лордів, були такими нечіткими та узагальненими, а принципи, проголошені цим рішенням, — настільки новими, що встановлене обмеження не можна вважати «встановленим законом». Уряд стверджував, що в даному контексті достатньо, щоб обмеження відповідало закону; у додатковій заяві Уряд підтримав думку, що за конкретних обставин справи обмеження було «встановлене в основних своїх рисах». Комісія навела останній критерій у своїй доповіді, але обмежилася припущенням, що принципи, застосовані Палатою лордів, були «встановлені законом». Проте на засіданні 25 квітня 1978 року її головний представник додав, що, беручи до уваги нечіткість норми, обмеження не було «встановлене законом», принаймні у 1972 році, коли було ухвалене перше рішення про заборону

47. Суд зауважує, що у визначенні «встановлені законом» слово «закон» охоплює не лише законодавчі акти, але й неписане право. Відповідно, Суд не зважає на те, що «неповага до суду» є витвором звичаєвого права, а не законодавства. Це очевидно суперечило б наміру розробників Конвенції, якби було зазначено, що обмеження, встановлене відповідно до звичаєвого права, не є «встановленим законом» лише на тій підставі, що воно не сформульоване у законодавстві: таким чином держави, які підписали Конвенцію і які керуються звичаєвим правом, були би позбавлені захисту пункту 2 статті 10, і до того ж це завдало б шкоди самим підвалинам правової системи.
Справді, заявники не стверджують, що слова «встановлені законом» у кожному випадку мають на увазі існування такого закону; вони вважають це за необхідне лише тоді, коли, як у цій конкретній справі, правила звичаєвого права є настільки нечіткими, що вони вже, на їхню думку, не відповідають основному змісту цих слів: принципу правового забезпечення.

48. Вираз «prescribed by law» з'являється у пункті 2 статей 9, 10 та 11 Конвенції. Проте, якщо у французькому тексті той самий вираз вживається також у пункті 2 статті 8 Конвенції, у статті 1 Протоколу № 1 і статті 2 Протоколу № 4, в англійському тексті відповідно вживаються такі вислови: «in accordance with the law», «provided for by law» і «in accordance with law». Таким чином, Суд, який має перед собою однаково автентичні тексти того самого нормативного документа, які, проте, не повністю збігаються між собою, має тлумачити їх таким чином, щоб узгодити їх якомога більше між собою, для того, щоб досягти мети й визначити предмет цього договору (рішення у справі Вемгоффа від 27 червня 1968 року, серія А, № 7, с. 23, п. 8, та пункт 4 статті 33 Віденської конвенції від 23 травня 1969 року про право міжнародних договорів).

49. Суд вважає, що з вимог, які випливають з виразу «встановлені законом», найважливішими є дві. По-перше, закон має бути зрозумілим: кожний громадянин, відповідно до конкретних обставин, має орієнтуватися в тому, яка саме правова норма застосовується у конкретному випадку. По-друге, «законом» може вважатися лише правова норма, сформульована настільки чітко, щоб кожний громадянин міг співвідносити з нею свою поведінку: він повинен мати змогу, користуючись, у разі потреби, допомогою компетентних радників, передбачати, у розумних межах, виходячи з конкретних обставин, які наслідки може мати конкретний вчинок. Ці наслідки не можуть бути передбачувані з абсолютною певністю: як показує досвід, цього досягти неможливо. Крім того, хоч і дуже бажано прагнути до абсолютної чіткості викла¬дення норми, це іноді зумовлює її негнучкість, тоді як закон має враховувати конкретні обставини. Саме тому тексти багатьох законів, більшою чи меншою мірою, нечіткі, а їх тлумачення та застосування залежать від практики.

50. У конкретному випадку питання про те, чи цих умов — доступності, передбачуваності — було додержано, видається доволі складним, адже різні лорди-юристи (Law Lords) посилалися на різні принципи. Суд Відділення королівської лави застосував принцип, згідно з яким свідома спроба вплинути на дружнє врегулювання шляхом тиску громадськості на одну зі сторін («принцип тиску» —див. п. 23 вище) підпадає під категорію «неповага до суду».
Деякі з членів Палати лордів, зі свого боку, також посилалися на це, але інші віддали перевагу тому принципу, що під кваліфікацію «неповаги до суду» підпадає така публікація, яка передчасно дає оцінку тим питанням, які розглядаються у суді, або така, що може спонукати громадськість до складання передчасної думки («принцип передчасного висновку» — див. пп. 29-33 вище).

51. Заявники не посилаються на те, що, з огляду на обставини справи, вони не мали відповідних відомостей стосовно «принципу тиску». Представник «Таймс Ньюзпейперс Лтд» визнав, до речі, цей принцип, заявивши у виступі в суді Відділення королівської лави: «Навіть якщо ця стаття і чинить тиск на одну зі сторін, вона не становить неповаги до суду, бо [громадські інтереси] переважають імовірність правопорушення. Крім того, якщо й видається на пер¬ший погляд, що є факти неповаги до суду, найвищі громадські інтереси виправдовують те, що інакше могло би підпадати під таке визначення». Крім того, в Апеляційному суді лорд Філлімор говорив про «велику кількість прецедентів [...], які демонструють, що намагання підбурити громадськість проти однієї зі сторін становлять серйозну форму неповаги до суду».
Суд також вважає, що немає сумніву в тому, що «принцип тиску» було сформульовано доволі чітко, аби заявники могли передбачити, до певної міри, наслідки, які може мати опублікування статті. У справі «Вайн продактс проти Грін» (Vine Products v. Green) (1966) суддя Баклі (Buckley) так сформулював цю норму: «Можна говорити про неповагу до суду, якщо якась газета коментує справу, яка перебуває у провадженні, таким чином, що це може перешкодити її справедливому вирішенню. Неповага до суду може мати різні форми. Коментар може якимось чином спричинити тиск на ту чи іншу сторону у справі, що перешкоджатиме її продовженню або захисту, він може спонукати до врегулювання, на яке одна зі сторін не погодилася б в іншому разі, тоді як вона має вільно вирішувати, чи слід їй вчиняти позов або вдатися до захисту, дослу-хаючись до тих порад, які їй надають, але без такого тиску».

52. Проте, заявники стверджують, що «принцип передчасного висновку» був новим, і тому вони не мали достатньо відомостей про нього. На доказ цього твердження вони навели деякі документи, і серед них доповідь Філлімора, згідно з якою Палата лордів «висунула значно відмінний від цього критерій» (див. пункт 18 вище). Незважаючи на це Суд зазначив таке:
- у своїй заяві (пункт 2.54) заявники посилаються на те, що «принцип передчасних висновків», застосований у цій справі Палатою лордів, до цього ще ніколи не був підставою для винесення рішення англійським судом у таких випадках» (підкреслено Судом);
- у 1969 році Міжвідомчий комітет з питань неповаги до суду та її впливу на судовий розгляд і слідчі комісії зазначили в пункті 26 своєї доповіді (див. п. 36 вище): «Нам не відоме жодне рішення, за яким будь-кого було би визнано винним у неповазі до суду за коментарі стосовно процесу, що відбувається, у суді без участі присяжних. Між тим, dicta підкріплюють тезу про те, що такі коментарі можуть становити факт неповаги до суду»;
- третє видання (чинне з 1972 року) збірника англійських законів (Halsbury's Laws of England) (том 8, c. 7 і наст, пункти 11-13) містить такий текст, що супроводжується посиланням на попередні правові норми: «[...] друковані тексти [...], які позитивно чи негативно впливають на громадську думку, у її ставленні до однієї із сторін справи, тлумачаться як неповага до суду [...]. Нема нічого згубнішого, ніж формувати думку громадськості проти учасників судового процесу [...]. Можна вважати неповагою до суду газетну статтю, присвячену справі [...], яка ще перебуває у провадженні [...]. У таких випадках слід зважати на згубність «суду в газеті», який відбувається одночасно з провадженням в одному з відповідних судів країни [...]. Проте, спрощене провадження [стосовно неповаги до суду] можна розпочати лише тоді, коли існує ймовірність, що публікація значною мірою перешкодить безсторонності суду».
Стосовно формулювання «принцип передчасних висновків» Суд зазначає, що Палата лордів посилалася на різні рішення, зокрема на рішення у справі «Хант проти Кларка» (Hunt v. Clarke) (1889), у якому лорд-суддя Коттон (Lord Justice Cotton) так сформулював правову норму: «Якщо у будь-якій газеті обговорюються суть справи або елементи доказів, що будуть надані судові, ще до їхнього розгляду в суді, я вважаю, що тоді можна стверджувати про дуже серйозну спробу втручання в перебіг судового процесу. Зовсім не має значен¬ня, чи суд дійде висновку, що якийсь суддя чи присяжні будуть упереджено ставитися до однієї із сторін: є факт неповаги до суду тоді, коли газета свідомо намагається зашкодити перебігові судового процесу; і щоб перепинити таку поведінку, буде накладено необхідну санкцію». Крім того, у своїй заяві під присягою, наданій у письмовому вигляді до суду Відділення королівської лави, редактор «Санді Таймс» зазначив: «[...] Мені було надано юридичну консультацію про те, що [проект] статті [...] можна віднести до іншої категорії, ніж опубліковані раніше статті, бо він не лише надає інформацію, що підкріплює моральні аргументи на користь більш справедливого врегулювання, але й містить елементи доказів стосовно питання про недбалість, що постає у судовому процесі про талідомід».
Отже, Суд не вважає, що заявникам бракувало необхідних відомостей, з огляду на конкретні обставини справи, стосовно існування «принципу передчасних висновків». Навіть якщо Суд і висловлює деякі сумніви щодо точності формулювання цього принципу на той час, він вважає, що заінтересовані особи могли передбачити значною мірою, зважаючи на конкретні обставини справи, що публікація проекту статті суперечитиме цьому принципу

53. Втручання у здійснення заявниками права на свободу вираження поглядів було, таким чином, «встановлене законом» у значенні пункту 2 статті.

54. Заявники, Уряд і меншість членів Комісії вважають, що норми про неповагу до суду мають на меті не лише додержання інтересів влади та безсторонності суду, а й прав та інтересів учасників судового процесу. Більшість членів Комісії, навпаки, визнаючи, що основною метою цих норм є гарантування додержання норм судочинства, і що вони також відстоюють цілі, аналогічні тим, що зазначені в пункті 2 статті 10, де йдеться про підтримання авторитету і безсторонності суду, вирішила, що вона не буде з'ясовувати окремо, чи, крім того, вони мають захищати також і права інших осіб.

55. Суд підкреслює насамперед, що слова «авторитет і безсторонність суду» слід розуміти «у тому значенні, яке надає їм Конвенція» (пор., mutatis mutandis, справу Кеніга від 28 червня 1978 року, серія А, № 27, с. 29-30, п. 88). З цього приводу слід зважати на центральне місце статті 6, яка закріплює принцип верховенства права (див., наприклад, рішення у справі Голдера (Golder) від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18, с. 17, п. 34).
Слова «судова влада» («judiciary») означають як судовий апарат або сферу юстиції, так і суддів у їх офіційній якості. Що ж до вислову «авторитет суду», він означає, зокрема, що суди є органами, на які покладено завдання оцінювати юридичні права і обов'язки та виносити рішення стосовно спірних питань, а також, що громадськість визнає їх саме такими, і що їхня спроможність виконувати цей обов'язок викликає повагу й довіру.
Тут можна обмежитися визначенням загальної мети існування інституту неповаги до суду у доповіді Філлімора. Як випливає з пункту 18 (див. вище), більшість випадків, кваліфікованих як вияв неповаги до суду, стосуються або позиції суддів, або функціонування суду і судового апарату; отже, гарантія «авторитету і безсторонності суду» є однією з цілей цієї норми закону.

56. У конкретному випадку Суд вважає, так само як і більшість членів Комісії, що мета захисту сторін за допомогою норми про неповагу до суду викладена у словах «гарантувати авторитет і безсторонність суду»: йдеться про права, якими окремі особи користуються як заявники, тобто особи, залучені до дій судового апарату; отже, не можна забезпечити авторитет суду, не захищаючи всіх учасників процесу або тих, хто звертається в суд. Тому видається недоцільним розглядати окремо, чи ці норми мають на меті також захист «прав інших осіб».

57. Залишається з'ясувати, чи втручання у здійснення свободи вираження поглядів заявниками пояснювалося необхідністю гарантувати авторитет і безсторонність суду.
Жодний із згаданих лордів-юристів не посилався на обґрунтування свого рішення на існування ризику того, що проект статті може бути загрозою для «безсторонності» суду. Про таке тлумачення не згадувалося також і в Суді, отже, його можна не брати до уваги.
Причини, через які Палата лордів дійшла висновку, що згаданий проект статті є гідним осуду, можна підсумувати таким чином (див. пп. 29-33 вище):
- роблячи «передчасний висновок» про недбалість, проект статті виказав би неповагу до законних шляхів вирішення проблеми або втручання у здійснення судочинства;
- цей проект міг спричинитися до того, що висунуті «Дистиллерз» аргументи почали б розглядатися публічно і упереджено, що є неприпустимим, адже такі дії можуть відвернути гаданих позивачів від звернення в суд;
- він відкрив би шлях для тиску на «Дистиллерз» та до завдання їй шкоди через передчасний висновок стосовно спірних питань, тоді як інститут неповаги до суду саме має на меті запобігти створенню перешкод для звернення в суд;
- передчасний висновок у пресі у цьому конкретному випадку, безумовно, мав би наслідком відповіді сторін і створив би небезпеку виникнення «суду в газеті», несумісного з належним здійсненням судочинства;
- суди повинні захищати сторони від шкоди, завданої передчасним висновком, який змушує їх брати участь у всіх перипетіях публічної кампанії, що передує судовому провадженню.
Для Суду усі ці аргументи є гарантією «авторитету [...] суду» у значенні пункту 2 статті 10 Конвенції.

58. Заявники і більшість членів Комісії вважають, що таке втручання не було «необхідним» у значенні пункту 2 статті 10. Уряд підтримала меншість членів Комісії, яка дійшла протилежного висновку. Він спирався, зокрема, на свободу розсуду, якою користувалася у цьому питанні Палата лордів.

59. У наведеному вище рішенні у справі Хендісайда Суд уже пояснив, як він розуміє слова «необхідне в демократичному суспільстві», характер його функцій під час розгляду питань, пов'язаних з цим визначенням, і свій спосіб виконання цих функцій.
Він зазначив, що хоч прикметник «необхідний» у значенні пункту 2 статті 10 не є синонімом до прикметника «нагальний», він усе ж таки не є таким гнучким терміном, як «допустимий», «звичайний», «корисний», «розумний» чи «бажаний», і передбачає існування «нагальної суспільної потреби» (с. 22, п. 48).
По-друге, Суд підкреслив, що кожній із держав, що є стороною Конвенції, належить насамперед забезпечити можливість користування правами і свободами, закріпленими Конвенцією. Відповідно, «пункт 2 статті 10 надає цим державам [...] право на свободу розсуду», яке «одночасно надається національному законодавцеві [...] і органам, зокрема судовим, які мають тлумачити і застосовувати чинні закони» (с. 22, п. 48).
«Проте пункт 2 статті 10 не надає державам, що є сторонами Конвенції, необмеженої свободи розсуду»: «[...] До компетенції Суду входить винесення остаточного рішення про те, чи якесь «обмеження» [...] узгоджується зі свободою вираження поглядів, на захисті якої стоїть стаття 10»; «свобода розсуду національних органів супроводжується, таким чином, європейським контролем», який «поширюється як на основне законодавство, так і на рішення про його застосування, навіть якщо таке рішення приймається незалежним судом» (там само, с. 23, п. 49).
З поєднання цих принципів Суд дійшов висновку, що «він не ставить за мету підміняти відповідні національні судові органи», але розглядати «відповідно до статті 10 рішення, які вони викосять із застосуванням свого права на свободу розсуду» (там само, с. 23, п. 50).
З цього не випливає, що Суд має обмежитися лише з'ясуванням питання про те, чи якась держава скористалася цим своїм правом добросовісно, сумлінно й розсудливо. Навіть держава, яка підписала Конвенцію і яка діє саме таким чином, підлягає контролю з боку Суду, якщо йдеться про сумісність її поведінки з обов'язками, покладеними на неї Конвенцією. Суд наполягає на своїй відмові приєднатися до протилежного твердження, яке підтримали у справі Хендісайда Уряд і більшість членів Комісії (с. 21-22, п. 47).
З іншого боку, національне право на свободу розсуду не є ідентичним стосовно кожної з цілей, перелічених у пункті 2 статті 10. Справа Хендісайда стосувалася «охорони моралі». Уявлення про «вимоги моралі», закладені п закони держав, що підписали Конвенцію, «змінюються залежно від часу та місця, особливо в нашу епоху» і «державна влада, в принципі, має кращі можливості, ніж міжнародний орган, для оцінки точного змісту цих вимог» (с. 22, п. 48). Інша річ, коли йдеться про набагато об'єктивніше поняття «авторитету судової влади». Тут здебільшого збігаються погляди у національному праві та в практиці держав, що підписали Конвенцію. Це відбивається у деяких положеннях Конвенції, зокрема, в статті 6, які не мають точного визначення, коли йдеться про поняття «мораль». Менш обмеженому (дискреційному) праву свободи розсуду тут відповідає ширший європейський контроль.
В іншому, але деяким чином близькому, контексті пункту 3 статті 5 і пункту 1 статті 6 Суд іноді доходив висновків, що суперечили висновкам національних судів стосовно пунктів, що належали також до їхньої компетенції та кваліфікації (рішення у справі Неумайстера (Neumeister) від 27 червня 1968 року, серія А, № 8, с. 9-15 і 38-40; рішення у справі Стегмюллера (Stеgmuller) від 10 листопада 1969 року, серія А, № 9, с. 11-24, 39 і 43-44; рішення у справі Рінгайзена (Ringeisen) від 16 липня 1971 року, серія А, № 13, с. 24-34 і 42-44; рішення у справі Кеніга (Кепіg) від 28 червня 1978 року, серія А, № 27, с. 16 (у кінці), 22, 23-24 і 33-40).

60. Меншість членів Комісії і Уряд підкреслюють важливість тієї обставини, що інститут неповаги до суду характерний для країн із звичаєвим правом; вони вважають, що останні слова пункту 2 статті 10 стосуються саме цього інституту, який не має відповідників у судовій практиці багатьох інших країн Європи.
Навіть якби це було так, наявність цих слів, на думку Суду, пояснюється прагненням надати легітимності загальним цілям норми про неповагу до суду у контексті пункту 2 статті 10, а не для того, щоб перетворити цю норму на критерій «необхідність вжитого заходу». Якщо і тією мірою, якою пункт 2 статті 10 виходив з характерних для англійського права понять стосовно неповаги до суду або інших таких національних норм права, він не міг їх прийнята без будь-яких змін: він їх переніс у незалежний контекст. Саме «необхідність» з точки зору Конвенції має перевірятися Судом, чия роль полягає у контролі відповідності національного законодавства нормам Конвенції.
Крім того, Суд здійснює свій контроль, з огляду на обставини усієї справи в цілому (вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 23, п. 50), а тому він не може не зважати на існування різних мотивацій та висновків у судових рішеннях, резюме яких наводилося вище в пунктах 22-35, а також широкі дебати в Англії стосовно інституту неповаги до суду і пропозиції щодо реформи. Стосовно останніх Суд зазначає, що Зелена книга Уряду хоч і наводить аргументи за і проти деяких рекомендацій комісії Філлімора, проте вона не ставить під сумнів пропозицію про перегляд критерію «передчасний висновок», про що йшлося в Палаті лордів (див. п. 37 вище).

61. З іншого боку, Суд не може стверджувати, що рішення про заборону не було «необхідним» лише через те, що така постанова не була би законною чи можливою у країні з іншою правовою системою. Як було записано в рішенні від 9 лютого 1967 року у «Бельгійській мовній справі», основною метою Конвенції є «закріплення деяких міжнародних норм, які мають поважати держави, що підпи¬сали Конвенцію, у своїх взаємовідносинах з особами, що перебувають під їхньою юрисдикцією» (серія А, № 5, с. 19). Це не означає, що йдеться про абсолютну уніфікацію; з огляду на те, що держави, які підписали Конвенцію, можуть вільно вибирати заходи, які вони вважають найприйнятнішими, Суд не може не зважати на суть і процедуру відповідних національних правових систем (mutatis mutandis, рішення від 23 липня 1968 року у «Бельгійській мовній справі», серія А, № 6, с. 34-35).

62. Тепер слід визначити, чи відповідає «втручання», що є предметом оскарження, «нагальній суспільній потребі», чи воно було «відповідним поставленій законній меті», чи аргументи, які національна влада навела для його виправдання, були «відповідними й достатніми у значенні вимог пункту 2 статті 10» (див. вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 22-24, пп. 48-50).
Суд розглянув з цієї точки зору предмет заборони, стан «справи про талідомід» на той період, і, насамкінець, обставини, що супроводжували саму справу та ухвалене рішення.

63. За твердженням Палати лордів, її заборона не стосувалася виключно проекту статті «Санді Таймс» (див. п. 44 вище). Воно також перешкодило заявникам у переданні повідомлення про результати їхніх розслідувань деяким урядовим комісіям та одному з членів Парламенту, а також у продовженні цих розслідувань; воно зупинило також опублікування однієї книги і позбавило головного редактора щотижневика можливості прокоментувати це питання або відповісти на критичні зауваження щодо нього. Справді, у рішенні вживалися поняття настільки широкі, що вони могли включати всі зазначені вище елементи, саме тому воно потребує особливо уважного контролю стосовно його «необхідності».
Однак проект статті становив головний предмет заборони. Тому належало спочатку розглянути, чи висновки англійських судових органів стосовно потенційного впливу цього проекту були справді необхідними для гарантування «авторитету суду».
Серед причин, що називалися, була проблема тиску, який публікація статті справила б на «Дистиллерз», щоб спонукати її до більш щедрого врегулювання справи. Проте навіть у 1972 році публікація статті, мабуть, не спричинила би посилення того тиску, який вже чинився на той час на компанію (див. другий абзац п. 29 вище). Це застереження є ще більш слушним, якщо йдеться про липень 1972 року — дату винесення рішення Палатою лордів: на той час «справа про талідомід» вже спричинила дебати в Парламенті, і не лише нові коментарі в пресі, але також кампанію, що набула національного масштабу (див. пп. 13 і 14 вище).
У заявах, зроблених Палатою лордів, особливо підкреслювалася така небезпека: різке зменшення поваги до суду і привласнення судових функцій через заохочення громадськості до вироблення визначеної думки стосовно питання, яке перебуває на розгляді у суді, або через те, що сторони мають миритися з наслідками «суду в газеті». В принципі, така занепокоєність є «розумною» у разі, коли належить гарантувати «авторитет суду» у тлумаченні Суду (див. п. 55 вище). Якщо спірні питання обговорюються публічно і таким чи¬ном, що громадськість може передчасно зробити свої висновки стосовно них, існує небезпека втрати поваги і довіри до суду.
Крім того, якщо люди звикають до псевдопроцесів у засобах масової інформації, з часом це може спричинити невизнання суду єдиним органом, створеного для вирішення правових спорів. Проте тон проекту статті «Санді Таймс» був досить стриманим, у ньому наводилися доволі різнобічні докази, там не стверджувалося, що існує лише єдине вирішення цієї проблеми в суді; детально аналізувалися факти, що свідчили проти «Дистиллерз», наводилися також аргументи на її користь. Проект закінчувався такими словами: «Видається, чітких відповідей дати не можна [...]». Суд дійшов висновку, що якби стаття вийшла друком, вона справила би неоднозначний вплив на читачів. І навіть якщо б ця стаття спонукала деяких з них до висновку про недбалість, це не завдало би шкоди «авторитету суду», до того ж, як уже зазначалося, того часу вже відбулася кампанія, що набула національного розмаху.
Можна заперечити, що публікація статті могла спричинити відгуки на неї. Але те саме відбувається стосовно кожної публікації, присвяченої фактам будь-якої судової справи або питанням, що постають під час судового розгляду. Враховуючи, що не всі такі публікації є «неповагою до суду», Конвенцію не можна тлумачити як таку, що забороняє абсолютно всі такі публікації. Крім того, хоч ця конкретна причина для заборони може бути «необхідністю» у значенні пункту 2 статті 10, Суд вважає за необхідне розглянути усі обставини справи для визначення того, чи була ця причина «достатньою».

64. Як під час першої заборони, так і під час її поновлення, «справа про талідомід» перебувала на етапі переговорів з метою дружнього врегулювання. Апеляційний суд і заявники вважають, що вона «дрімала»; на думку більшості членів Комісії, було малоймовірним, що питання про недбалість може бути вирішено. Уряд і меншість членів Комісії мали протилежну думку. Для постановлення свого рішення Суд не мав потреби оцінювати точний стан справи на той час: запобігання втручанню в переговори з метою позасудового врегулювання, відповідно до пункту 2 статті 10, є такою самою законною метою, як і запобігання втручанню в суто судову стадію провадження. Це стосується також процесу досягнення будь-якої згоди (див. п. 9 вище). Слід лише зауважити, що переговори тривали дуже довго, протягом кількох років, і що на момент заборони статті справа ще не розглядалася в суді.
Проте постає таке запитання: яким чином можна було зняти заборону в 1976 році, пославшись, до речі, на принцип «тиску», а не на «передчасний висновок» (див. п. 35 вище)? Тоді ще перебувала на розгляді у суді, крім позовів кількох батьків, справа між «Дистиллерз» та її страховими агентами; там мало бути поставлено питання про недбалість, до того ж, останню ще не було закрито (див. п. 16 вище). Той факт, що рішення про заборону було скасовано саме за таких обставин, дає змогу висловити сумнів у її необхідності.

65. Уряд відповів, що слід дати оцінку важливості відповідно кожного з громадських інтересів: свободи вираження поглядів та належного здійснення правосуддя. Він наполягає на тимчасовому характері рішення про заборону і стверджує, що коли до нього звернулися повторно у 1976 році, тоді переважили інтереси іншої сторони, адже ситуація на той час змінилася. Таким чином, Суд підійшов до розгляду обставин справи про талідомід і винесення рішення про заборону.
У рішенні Суду у справі Хендісайда Суд зауважив, що свобода вираження поглядів становить одну з основних підвалин демократичного суспільства; за умови додержання пункту 2 статті 10 вона стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які сприймаються позитивно або вважаються необразливими чи незначущими, але й тих, які викликають образу, обурення або збурюють державу або будь-яку частину населення (с. 23, п. 49).
Ці принципи мають особливе значення для преси. Вони однаковою мірою застосовуються і до сфери здійснення правосуддя, яке слугує інтересам усього суспільства і потребує співпраці з поінформованою громадськістю. Загальновизнано, що суди не змогли би працювати у порожнечі. До їхньої компетенції входить врегулювання спорів, але це не означає, що до постановлення рішення судом ці спори не можуть бути предметом обговорення, наприклад, у спеціалізованих журналах, у пресі або просто серед широкої громадськості. Понад те, хоча засоби масової інформації не повинні переступати межі, встановлені в інтересах належного здійснення правосуддя, проте їм належить поширювати інформацію та ідеї стосовно питань, які розглядаються судами, так само, як і інших питань, які становлять громадський інтерес. До їхнього обов'язку поширювати інформацію долучається право громадян отримувати її (mutatis mutandis, рішення у справі Кьєльдсена, Буск Мадсена і Педерсена від 7 грудня 1976 року, серія А, № 23, с. 26, п. 52).
Отже, щоб визначити, чи оскаржуване втручання ґрунтувалося на «достатніх» підставах, які робили його «необхідним у демократичному суспільстві», слід врахувати всі аспекти справи стосовно громадського інтересу. У цьому зв'язку Суд зауважує, що деякими лордами-юристами (Law Lords) Палати лордів, з огляду на принцип врівноваження конфліктуючих інтересів, було сформульовано безумовну норму, згідно з якою не дозволяється робити передчасні висновки щодо питань, які стосуються справ, що перебувають на розгляді у суді, адже закон був би надто нечітким, якщо б у кожній новій справі окремо треба було визначати цю рівновагу (див. пп. 29, 32 і 33 вище). Наголошуючи, що висловлюватися з приводу тлумачення норм англійського права Палатою лордів не є завданням Суду (див., mutatis mutandis, рішення у справі Рінгейзена від 16 липня 1971 року, серія А, № 13, с. 40, п. 97), він зауважує, що має застосувати інший підхід до справи. Перед Судом стоїть не вибір між двома конфліктуючими принципами, а принцип свободи вираження поглядів, який супроводжується деякими винятками, що мають бути точно витлумачені (див., mutatis mutandis, рішення у справі Класса й інших від 6 вересня 1978 року, серія А, № 28, с. 21, п. 42). До того ж, за статтею 10 Суду належить контролювати не лише додержання основного закону, але й рішень на його застосування (див. рішення у справі Хендісайда, с. 23, п. 49). Не є достатнім, щоб втручання, яке розглядається, належало до винятків, перелічених у пункті 2 статті 10, так само не є достатнім, щоб таке втручання виправдовувалося тим, що його предмет належить до якоїсь визначеної категорії або підпадає під дію правової норми, викладеної у формі загальних і безумовних понять: Суд має переконатися в тому, що втручання з огляду на факти і обставини конкретної справи, яку він розглядає, справді було необхідним.

66. Пов'язане з талідомідом нещастя, поза сумнівом, збурило громадськість. Воно поставило питання про те, чи потужна компанія, яка випустила у продаж цей медичний препарат, несе юридичну або моральну відповідальність перед сотнями людей, які пережили страшну особисту трагедію, чи ж потерпілі можуть вимагати або сподіватися отримати відшкодування лише від суспільства загалом. Постали дуже важливі питання про захист від шкоди і компенсації за шкоду, завданої в результаті наукових розробок; слід було також розглянути багато аспектів існуючого права з цих питань.
Стаття 10, як уже підкреслювалося Судом, гарантує не лише пресі свободу інформувати громадськість, але й громадськості бути належно поінформованою (див. п. 65 вище).
У цій конкретній справі сім'ї численних жертв трагедії, які не усвідомлювали юридичні труднощі, були життєво заінтересовані в тому, щоб бути обізнаними з усіма фактами, які лежать в основі справи, та різними можливими способами їх вирішення. їх можна було позбавити цієї інформації, що була для них дуже важливою, лише в тому разі, якщо її поширення становило б загрозу «авторитету суду».
Суд, покликаний зважити на інтереси, які стосуються справи, та оцінити їх відповідне значення, робить такі зауваження: до вересня 1972 року, за словами заявників, справа перебувала у «правовому коконі» протягом кількох років, і існувала цілковита непевність, що позови батьків дійдуть до етапу судового розгляду. Не було проведено також офіційного розслідування трагедії (див. п. 14 вище).
Уряд і меншість членів Комісії зазначили, що не було заборонено обговорювати «більш широкі питання», наприклад, принципи норми англійського права про недбалість. Так, у різних колах відбулося широке обговорення, особливо після первісного рішення суду Відділення королівської лави, але також і до нього (див. пп. 11, 12 і 14 вище). Суд, однак, вважає надто штучною спробу розмежувати «більш широкі питання» і питання про недбалість. Питання про те, на кому фактично лежить відповідальність за таку трагедію, також є предметом громадського інтересу.
Справді, якби стаття «Санді Таймс» з'явилася тоді, «Дистиллерз», можливо, почувалася б зобов'язаною публічно і до будь-якого судового процесу викласти свої аргументи стосовно обставин у справі (див. п. 63 вище), однак останні не перестали бути предметом громадського інтересу лише через те, що вони стосувалися справи, що перебувала на той час у провадженні. Висвітлюючи певні факти, стаття могла би загальмувати спекулятивні дискусії у непоінформованих колах.

67. Враховуючи всі обставини справи і на основі підходу, викладеного вище в пункті 65, Суд дійшов висновку, що оскаржуване втручання не відповідало нагальній суспільній потребі настільки, щоб переважити громадський інтерес до забезпечення свободи вираження поглядів у розумінні, як це закладено в Конвенції. Тому Суд робить висновок, що, згідно з пунктом 2 статті 10, підстави для застосованого до заявників обмеження не є достатніми. Це обмеження виявилося таким, що не відповідає законній меті, поставленій у даному разі; у демократичному суспільстві воно не було необхідним для гарантування авторитету суду.

68. Таким чином, було порушення статті 10.

II. СТОСОВНО СТАТТІ 14

69. Заявники вважають себе також потерпілими від порушення статті 10 у поєднанні зі статтею 14 (ст. 10+14), згідно з якою: «Здійснення прав і свобод, викладених у [...] Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин».
На їхню думку, порушення полягає у тому, що:
- аналогічні статті у пресі не стали приводом для таких обмежень, які були застосовані до публікацій або дій заявників;
- що ж до неповаги до суду, то норми, застосовувані до Парламенту щодо коментування судових процесів, які відбуваються, різняться від норм, які були застосовані до преси.
Уряд і Комісія дійшли висновку, що в цій справі не було порушення статті 10 у поєднанні зі статтею 14 (ст. 10+14).

70. З огляду на постійну судову практику Суду стаття 14 захищає окремих осіб і групи осіб, що перебувають у подібній ситуації, від будь-якої дискримінації у здійсненні прав і свобод, які визнаються іншими нормативними положеннями Конвенції і протоколів (вже цитоване рішення від 23 липня 1968 року у «Бельгійській мовній справі», с. 34, п. 10; рішення «Національна спілка бельгійської поліції проти Бельгії» від 27 жовтня 1975 року, серія А, № 19, с. 19, п. 44).

71. Факт відсутності будь-яких заходів стосовно інших газет, наприклад, «Дейлі Мейл», не є достатнім для доведення того, що заборона, встановлена для «Таймс Ньюзпейперс Лтд», становить дискримінацію, що суперечить статті 14.

72. Щодо норм, застосовуваних до Парламенту (див. п. 20 вище), Суд зазначає, що члени Апеляційного суду посилалися на небажаність і навіть небезпеку значних розбіжностей в обговоренні проблем sub judice між практикою Парламенту, чиї роботи публікуються, і судовою практикою. Проте Суд вважає, що преса і парламентарії не можуть «перебувати у спів ставній ситуації», адже їхні «відповідні завдання» і «відповідальність» є значно відмінними. До того ж, парламентські дебати 29 листопада 1972 року (див. п. 13 вище) і проект статті в «Санді Таймс» не торкалися абсолютно тотожних питань.

73. Отже, не було порушення статті 10 у поєднанні зі статтею 14.

III. СТОСОВНО СТАТТІ 18 КОНВЕНЦІЇ:

74. У Комісії заявники посилалися ще на одне обмеження, пов'язане зі статтею 18, згідно з якою: «Обмеження, які дозволяються [...] Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені». Але заявники не підтримали цього звинувачення в Суді: у заяві від 10 лютого 1978 року вони погодилися з думкою Комісії, яка не знайшла порушення статті 18 у поєднанні зі статтею 10 (ст. 18 + 10). Ні Уряд, ні Комісія не порушували це питання на засіданнях, хоча Комісія згадала його у своїй доповіді.

75. Суд урахував позицію заявників. У цьому випадку він не вважає за потрібне розглядати це питання.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

76. За статтею 50 Конвенції, якщо Суд встановлює, що рішення чи захід «судового або будь-якого іншого органу Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з [...] Конвенції, і якщо внутрішнє право (цієї Сторони) передбачає лише часткову сатисфакцію за наслідки такого рішення чи заходу», Суд, «у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». Регламент Суду уточнює, що, у разі якщо Суд «виявить порушення Конвенції, він виносить ухвалу в тому самому рішенні щодо застосування статті 50 Конвенції, якщо це питання, порушене відповідно до правила 47 bis [...] Регламенту, готове для прийняття за ним рішення. Якщо питання не готове для прийняття за ним рішення, він має відкласти його повністю або частково та визначити подальшу процедуру» (перше речення пункту 3 статті 50 у поєднанні з пунктом 3 статті 48).

77. У своїй заяві від 10 лютого 1978 року заявники звернулися до Суду з проханням про вирішення питання щодо відшкодування з боку Уряду зазнаних ними збитків і витрат під час провадження стосовно неповаги до суду у англійських судах, згодом — у Комісії та Європейському суді. Проте, вони не визначили конкретну суму відшкодування; на засіданні 24 квітня 1978 року їхній радник висловив від їхнього імені сподівання, що можна буде дійти згоди, «не обтяжуючи цим Суд», щодо суми відшкодування збитків, яких вони зазнали. На засіданні наступного дня Суд, за правилом 47 bis свого Регламенту, запропонував Уряду надати свої зауваження щодо застосування статті 50 Конвенції до цієї конкретної справи. Наприкінці свого виступу Генеральний солісітор відповів, що він не буде розглядати це питання.

78. Суд зазначив, що заявники обмежили свої вимоги щодо зазначених вище збитків і витрат, але ще не визначили конкретну суму відшкодування. Отже, питання про відшкодування не готове для прийняття щодо нього рішення, його розгляд належить відкласти та визначити подальшу процедуру згідно з пунктом 5 статті 50 Регламенту Суду.

1. постановляє одинадцятьма голосами проти дев'яти, що було порушення статті 10 Конвенції;
2. постановляє одностайно, що не було порушення статті 14, взятої разом зі статтею 10 (ст. 14+10);
3. постановляє одностайно, що немає необхідності розглядати питання про порушення статті 18;
4. постановляє одностайно, що питання про застосування статті 50 не готове для прийняття щодо нього рішення;
відповідно,
а) відкладає його повністю;
б) пропонує сторонам повідомити йому протягом трьох місяців, починаючи з дати постановлення цього рішення, про будь-яке врегулювання, якого дійдуть Уряд і заявник;
в) визначає подальшу процедуру щодо цього питання.

Учинено французькою та англійською мовами, причому англійський текст є автентичним, у Палаці прав людини, Страсбург, двадцять шостого квітни 1979 року.

Підпис: Джорджо БАЛЛАДОРЕ ПАЛЛІЄРІ
Голова Суду Підпис: Марк-Андре ЕЙССЕН
Секретар Суду
Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції і пункту 2 правила 50 Регламенту Суду, до цього
рішення додаються окремі думки таких суддів:
- думка суддів Віарди, Кремони, Тора Вільямссона, Рюссдаля, Ганшофа ван дер Меерша, сера Джералда Фітцморіса, Біндшедлер-Роберт, Ліша і Матчера, яка не збігається з позицією більшості судців;
- думка судді Зекії, яка збігається з позицією більшості суддів;
- думка судді О'Донох'ю, яка збігається з позицією більшості суддів;
- думка судді Еврігеніса, яка збігається з позицією більшості суддів.

Завізовано: М.-А. Е.

Спільна думка суддів Віарди, Кремони,Тора Вільямссона, Рюссдаля, Ганшофа ван дер Меерша, сера Джералда Фітцморіса, Біндшедлер-Роберт, Ліша і Матчера, яка не збігається з позицією більшості членів Суду:

1. Ми з жалем констатуємо, що не можемо поділити думку більшості наших колег, згідно з якою оспорюване втручання в свободу вираження поглядів не відповідає Конвенції, бо його не можна вважати необхідним заходом у демократичному суспільстві для гарантування авторитету і безсторонності суду, як це записано в пункті 2 статті 10 Конвенції.

2. Палата лордів заборонила опублікування проекту статті в «Санді Таймс», вважаючи, що це означатиме неповагу до суду.
Слід зауважити, що обмеження свободи вираження поглядів з метою гарантування авторитету і безсторонності суду було записано до Конвенції саме для того, щоб урахувати цю норму, характерну для правових традицій країн звичаєвого права Такого обмеження немає в законах більшості Високих Договірних Сторін; його не було також у першому проекті Конвенції, куди його було введено за пропозицією делегації від Великої Британії.
Ми нагадуємо, що не тільки меншість членів Комісії, але й її більшість вважають, що головною метою норм про неповагу до суду є забезпечення належного здійснення судочинства.
Крім того, вони передбачають можливість заборони або покарання за деякі дії, зокрема, у пресі, які можуть становити втручання у судову процедуру (sub judice).
Незважаючи на розбіжність думок стосовно неприпустимості якоїсь публікації, вважається зазвичай, що такі публікації, які загрожують переростанням у «суд у газеті» («trial by newspaper»), слід забороняти (див., наприклад, заяви лорда Рейда, лорда Морріса з Борс-і-Геста, лорда Диплока і лорда Кросса з Челсі у Палаті лордів, пункти 29, ЗО, 31 і 33 рішення Суду у цій справі; думку лорда Деннінга в Апеляційному суді, п. 25 рішення; доповідь Філлімора, п. 110; Зелену книгу, п. 11).
Інститут неповаги до суду ставить на меті запобігання формуванню стосовно справи, що перебуває у провадженні (sub judice), передчасних висновків, які не Гарантують безсторонності суду і, відповідно, створюють обставини, які можуть перешкодити належному судочинству. Крім того, він не має на меті захист суду від будь-якої критики. Отже, не було необхідності зазначати з цією метою, як це записано в рішенні, що «суди не змогли би працювати у порожнечі» (пункт 65). Ніхто ніколи не піддавав це сумніву.
Інтерпретуючи і застосовуючи обмеження свободи вираження поглядів з метою ґарантування «авторитету і безсторонності суду» в значенні пункту 2 статті 10 Конвенції, слід брати до уваги викладене вище.

3. Лорди-юристи навели різні причини, за якими проект статті слід було заборонити. Серед цих причин, на які посилається більшість з них, головними, на нашу думку, були такі:
- проект статті долучав до кампанії у пресі стосовно «справи про талідомід» велику кількість фактів щодо того, чи виявила «Дистиллерз» недбалість при виготовленні та реалізації талідоміду;
- інформація надавалася таким чином, що з неї можна було дійти висновку, що «Дистиллерз» насправді виявила недбалість;
- отже, якщо б цю статтю було опубліковано, питання недбалості, яке мало вирішальне значення для результату судового спору між батьками дітей, які народилися з фізичними вадами, і «Дистиллерз», було би вирішено передчасно, тобто, його було би вирішено у пресі ще до того, як суд висловився б із цього приводу з повагою до гарантій, якими користуються сторони у судовому процесі;
- такий передчасний висновок у пресі, що, поза сумнівом, спричинив би відповіді обох сторін і становив би ризик розгортання «суду в газеті», є несумісним з належним здійсненням правосуддя;
- завданням суду є також захист сторін від негативних наслідків передчасного висновку, зокрема, від публічного обговорення справи ще до постановлення рішення.
Ці причини відповідають меті забезпечення належного здійснення судочинства, що у Конвенції сформульовано як «підтримання авторитету і безсторонності суду».
Слід також визнати, що оскільки ці причини стосувалися захисту інтересів сторін, вони відповідали «захисту прав інших осіб», про що також ідеться у пункті 2 статті 10.

4. Відмінність нашої думки від думки наших колег стосується насамперед необхідності втручання і меж, у яких має діяти влада окремої країни.

5. Стосовно питання, чи для забезпечення належного здійснення судочинства слід було заборонити публікацію цієї статті, а також публікацію інших подібних статей, можна зауважити, що з рішення Палати лордів випливає, що її члени, застосовуючи відповідні норми про неповагу до суду, порушували питання про необхідність такої заборони. З цього приводу лорд Рейд сказав: «[Інститут неповаги до суду] існує для того, щоб запобігти будь-яким перепонам у судочинстві і, на мою думку, він має обмежуватися тільки тим, що є для цього конче необхідним» ([1974] А.С. 294). Лорд Кросе із Челсі також зазначив: «Коли так звана неповага до суду полягає у тому, що висловлюється, публічно або приватно, думка, яка певним чином стосується судового провадження, цивільного або кримінального, норма неповаги до суду становить втручання у свободу вираження поглядів, і я погоджуюся з моїм шановним коле¬гою (лордом Рейдом), що слід пильнувати, аби норми неповаги до суду не заважали свободі вираження поглядів більше, ніж це розумно необхідно для недопущення втручання у здійснення судочинства» (там само, с. 322).

6. Палата лордів розглянула питання необхідності заборони з точки зору національного права, тоді як Суд ставить це питання у світлі статті 10 Конвенції, у якій сформульовано дві мети, які можна застосувати до даної справи: «свобода вираження поглядів» гарантується як фундаментальний принцип демократичного суспільства, і «авторитет і безсторонність суду» гарантуються настільки, наскільки їхній захист є необхідним для такого суспільства. Суд має
враховувати обидві ці мети, поважаючи принцип домірності.
Щоб відповісти на запитання, чи в конкретному випадку необхідно було обмежити свободу вираження поглядів, гарантовану пунктом 1 статті 10 Конвенції, в інтересах прав, перелічених у пункті 2 статті 10 Конвенції, слід дати оцінку, з одного боку, наслідкам, які заборона цієї публікації або інших подібних публікацій матиме щодо свободи преси, і, з іншого, оцінити, наскільки ця публікація могла зашкодити судочинству, враховуючи справи, які на той час перебували в провадженні. У контексті статті 10 це означає, що слід врівно¬важити право на свободу преси, гарантоване пунктом 1, і необхідність, відпо¬відно до пункту 2, обмеження цього права для захисту «авторитету і безсторонності суду» (пор., mutatis mutandis, справу Класса та інших від 6 вересня 1978 року, серія А, № 28, с. 28, п. 59 у кінці). Чи слід іще раз нагадувати, що в англійському праві суд посідає чільне місце в захисті основних прав і свобод?

7. Постановляючи рішення у справі Хендісайда від 7 грудня 1976 року (серія А, № 24), Суд уже мав нагоду висловитися щодо того, як слід тлумачити й застосовувати вислів «санкції, необхідні в демократичному суспільстві» в значенні пункту 2 статті 10 Конвенції; він також визначив свої обов'язки щодо розгляду питань, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням цього вислову, а також спосіб їх виконання.
Суд постановив у цьому рішенні, що насамперед національна влада має оцінювати реальність нагальної необхідності, а тому, з огляду на це, пункт 2 статті 10 Конвенції залишає для держав, що підписали Конвенцію, певну свободу розсуду, яку «він надає як національному законодавцеві [...], так і іншим органам, зокрема судовим, які покликані тлумачити і застосовувати чинні закони» (вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 22, п. 48).
Цю свободу розсуду слід використовувати доволі обережно, вона дає право в основному на оцінку тієї небезпеки, яку здійснення права на свободу вираження поглядів, гарантоване пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить для інтересів, які захищає пункт 2 цієї статті, а також на вибір заходів, необхідних для усунення такої небезпеки (вже цитоване рішення у справі Класса та інших, с. 23, п. 49). В принципі, національні влади краще, ніж міжнародний суд, можуть зробити ретельну і розумну оцінку, яка обов'язково має виходити з фактів і обставин, наявних у цій країні, а також їх подальшого розвитку у майбутньому.

8. Проте, пункт 2 статті 10 Конвенції не надає державам, що підписали Конвенцію, широких меж свободи розсуду. Суд, якому, разом із Комісією, доручено забезпечувати додержання ними їхніх зобов'язань (стаття 19), має компетенцію визначати, чи певне «обмеження» або певна «санкція» узгоджуються зі свободою вираження поглядів, гарантованою статтею 10 Конвенції. Національне право на свободу розсуду, таким чином, здійснюється паралельно з контролем з боку Європейського суду (вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 23, п. 49). Цей контроль стосується насамперед питання про те, чи при розгляді фактів і обставин справи, а також небезпеки, яку це може створювати для інтересів, які захищає пункт 2 статті 10, національна влада діяла добросовісно, сумлінно та розсудливо; крім того, і насамперед, він має пересвідчитися, що заходи, які обмежують свободу вираження поглядів у державі, яка вважає себе демократичною, є домірними законно поставленій меті (вже цитовані рішення у справі Хендісайда, с. 23, п. 49; у справі Класса та інших, с. 23, п. 49).
Нагадуємо з цього приводу, що не існує демократичного суспільства, в якому «плюралізм, терпимість і дух відкритості» (вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 23, п. 49) не були би зафіксовані у правових документах, в якому не панували би принципи верховенства права, де не існувало б ефективного контролю над органами виконавчої влади, який було би доручено, без обмеження парламентського контролю, незалежній судовій владі (цитоване рі¬шення у справі Класса та інших, с. 25-26, п. 55) і який би забезпечував повагу до людини.
Отже, хоча Суд не повинен підміняти компетентні національні судові органи, він має оцінити, у контексті пункту 2 статті 10 Конвенції, рішення, прийняті останніми при здійсненні ними свободи розсуду (вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 23, п. 50).

9. У справі Хендісайда, яка стосувалася одного видання, заборону якого національні судові органи вважали необхідною «для охорони моралі», Суд дійшов висновку, що англійські судді «мали право вирішити», що за певних обставин книга може мати згубний вплив на моральність дітей і підлітків, які її читатимуть (вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 24, п. 52).
У справі, що розглядається нині, Суд має встановити, чи Палата лордів «мала право вирішити», що публікація статті матиме згубні наслідки для належного здійснення судочинства, беручи до уваги, що на той час судове провадження ще не було завершено.
Більшість наших колег висловила думку, що право свободи розсуду, надане національним судовим органам, стосовно питань захисту авторитету суду мало бути вужчим, ніж те право свободи розсуду, яке, виходячи з рішення у справі Хендісайда, має надаватися їм у питаннях, пов'язаних із охороною моралі. Поняття «авторитет суду» видається набагато об'єктивнішим, ніж поняття «мораль», стосовно першого було би набагато більше спільного між національним правом і практикою держав, що підписали Конвенцію; така узгодженість, на нашу думку, закріплена у ряді положень Конвенції, крім іншого, у статті 6, і не має еквіваленту, коли йдеться про поняття «мораль» (п. 59 рішення).
Ми не поділяємо цієї думки. Навіть якщо стосовно суті статті 6 існує набагато більше спільного між державами, що підписали Конвенцію, однак у кожній країні існують значні розбіжності у правових інститутах і судовій процедурі. Поняття авторитету суду, на нашу думку, не є чітко сформульованим у національних законодавствах і не може всюди тлумачитися однаково. Зазначимо також, що справа, яка розглядається, не регулюється статтею 6, адже з'ясовується питання, чи публікація деяких оцінок і висновків стосовно незавершеного судового спору (sub judice) могла зашкодити належному здійсненню судочинства. Останнє залежить не лише від змісту статті 6, але й від інших процедурних норм, а також від задовільного функціонування правових інститутів.
Усе зазначене вище поширюється також на дії або ситуації, які можуть перешкодити належному функціонуванню правових інститутів і які можна оцінити лише в конкретному контексті і в конкретний момент життя конкретної держави. Отже, саме відповідна національна влада має насамперед оцінити реальність небезпеки для авторитету суду і визначити, які обмежувальні заходи слід застосувати для того, щоб їй запобігти. Ці обмеження можуть бути різними, залежно від правової системи і традицій кожної країни. Конкретна держава може вільно визначати, що саме найкраще гарантує авторитет суду, в тих межах, які не суперечать вимогам демократичної держави (пор., mutatis mutan¬dis, рішення від 23 липня 1968 року по суті «Бельгійської мовної справи», серія Л, № 6, с. 34-35).

10. У Сполученому Королівстві норми неповаги до суду становлять один із засобів, що Гарантують належне функціонування судових інститутів. Вже говорилося про те, що саме маючи на меті ці норми, укладачі Конвенції ввели поняття підтримання «авторитету і безсторонності суду» (див. п. 2 вище).
Забезпечити виконання цих норм має національний суд. Ми вважаємо незаперечним той факт, що в принципі Палата лордів є більш компетентною, аніж наш Суд, щодо оцінки того, чи в конкретних обставинах, які їй належало оцінити, існувала необхідність певної форми обмеження свободи вираження поглядів з метою забезпечення у демократичному суспільстві авторитету суду в самому Сполученому Королівстві.
Але це не означає, що будь-яке обмеження свободи вираження поглядів, застосоване національним судом, має розглядатися як необхідне у контексті Конвенції.
Якщо в принципі слід поважати постановлене національним судом рішення, що оцінює як згубні ті наслідки, які може мати конкретна публікація для належного здійснення судочинства у Сполученому Королівстві, все ж може статися так, що заходи, які вважаються необхідними для запобігання її згубним наслідкам, виходитимуть за межі поняття заходів, «необхідних у демократичному суспільстві» у значенні пункту 2 статті 10 (див. п. 7 вище). Здійснюючи свій контроль, Суд має особливо уважно ставитися до додержання цього пункту, що є фундаментальним у системі Конвенції.

11. Як свідчать факти, зазначені у пунктах 11-14 рішення, проект забороненої статті був одним із серії статей, присвячених трагедії дітей, які народилися із серйозними фізичними вадами, що регулярно публікувалися у пресі, починаючи з 1967 року, як у «Санді Таймс», так і в інших газетах. Ці публікації мали на меті, з одного боку, інформувати громадськість, а з іншого, принаймні, коли йдеться про «Санді Таймс», — чинити деякий тиск на «Дистиллерз» для того, щоб вона змінила в інтересах потерпілих свої пропозиції стосовно відшкодування.
Однак ця кампанія у пресі не спричинилася до юридичних обмежень або санкцій, незважаючи на те, що кілька позовів батьків проти «Дистиллерз» з метою отримання відшкодування ще не було задоволено. Заборонено було лише згадану статтю, проект якої «Санді Таймс» надала Генеральному солісітору, щоб той пересвідчився, що її публікація не становитиме неповаги до суду. На думку Палати лордів, яка розглядала справу в останній інстанції, заборона статті була необхідною, бо становила неповагу до суду через її дуже специфічний характер, що відрізнявся від усіх попередніх публікацій. На думку лордів-юристів, ця специфічність полягала в тому, що стаття оприлюднювала багато фактів стосовно питання, чи виявила «Дистиллерз» недбалість. У статті робилася спроба проаналізувати фактичні докази, причому таким чином, що безсумнівно складалася думка про недбалість «Дистиллерз». Отже, ця публікація могла сформувати в цьому питанні, вирішальному для процедури провадження (sub judice), «передчасний висновок». Такий висновок, який, безумовно, спричинив би відповіді «Дистиллерз» і, відповідно, «суд в газеті», став би на перешкоді належному судовому провадженню.
Деякі лорди-юристи висловили також думку, що під час провадження (lite pendente) будь-який «передчасний висновок» є гідним осуду, навіть без огляду на ту шкоду, яку такий висновок може реально завдати. Ми не вважаємо за необхідне аналізувати ці аргументи, вважаючи, що не вони були вирішальними у винесенні рішення. У цій справі йшлося про опублікування фактичних даних, важливих для звинувачення у недбалості і для доказів на користь цієї думки. Саме такі публікації становлять небезпеку, якій прагнуло запобігти рішення, винесене Палатою лордів.
Ось чому ми вважаємо, що Палата лордів, беручи до уваги ознаки, які були їй надані для оцінки, «мала право вважати», що публікація цієї статті справить на незавершене судове провадження вплив, який зашкодить належному здійсненню судочинства і авторитету суду. Насправді, національний суд краще, ніж Європейський суд, міг оцінити, чи в цьому конкретному випадку публікація стосовно незавершеного судового спору (sub judice) може розглядатися як «передчасний висновок», який може перетворитися на «суд в газеті».

12. Заявники стверджували в Суді, що позови батьків проти «Дистиллерз» на той час «дрімали». У своїй доповіді стосовно цієї справи Європейська комісія з прав людини зауважила, що, з одного боку, було ймовірно, що за більшістю позовів буде досягнуто врегулювання, і, з іншого боку, стосовно позовів, вчинених батьками, які принципово не бажали врегулювання, не слід було
очікувати судового рішення у близькому майбутньому.
Таким чином, оцінка стану справ залежала від результатів переговорів з урегулювання, від імовірності того, що деякі батьки на нього погодяться і відкличуть свої позови, а інші батьки їх залишать, і взагалі, слід було знати, чи в більш-менш близькій перспективі можна буде очікувати або врегулювання, або судового рішення.
Національному судовому органу дати таку оцінку, з урахуванням не лише багатьох наявних на той час фактів, але також і процедур, в принципі, легше, ніж Суду (вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 22, п. 48). Ми вважаємо, що Палата лордів «мала право вважати», що в тій ситуації не можна було розглядати цю справу як таку, що «дрімає».

13. Наведені міркування привели нас до висновку, що слід вважати розумними як оцінку з боку національного судового органу тієї небезпеки, яку становила публікація статті для належного здійснення судочинства, так і його рішення про санкцію, що її слід застосувати на основі національного права.
Як уже зазначалося (див. пп. 8 і 10 вище), саме Суд має вирішити, чи була, з огляду на наведену оцінку, заборона публікації домірною поставленій законній меті, і чи може вона вважатися необхідною у демократичному суспільстві для підтримання авторитету і безсторонності суду в значенні пункту 2 статті 10.
Така оцінка потребує від Суду враховувати не лише інтереси правосуддя, які, на думку національного судового органу, виправдовували необхідність заборони публікації, але й наслідки цієї санкції для свободи преси, яку названо в Конвенції серед тих, що становлять підвалини «демократичного суспільства» й одну з основних умов його прогресу й розквіту (див., mutatis mutandis, вже цитоване рішення у справі Хендісайда, с. 23, п. 49).
Отже, заборонена публікація стосувалася біди, що найбільшою мірою викликала інтерес громадськості. Як справедливо зазначила Комісія, у даному випадку оцінка недбалості становила предмет інтересу громадськості: дослідження відповідальності, так само як і інформування громадськості, поза будь-яким сумнівом, відповідають призначенню преси.
Проте не можна забувати, що обмеження свободи преси, накладене Палатою лордів, не означало загальної заборони обговорювати трагедію, пов'язану з талідомідом: заборона була обмеженою стосовно її предмета і тривалості дії.

14. Насправді предметом заборони стосовно «Санді Таймс» була заборона публікації статей, в яких формується «передчасний висновок» щодо питання про недбалість і надається оцінка фактичним доказам, що входить до компетенції суду.
«Санді Таймс» надавалася повна свобода публікувати іншу інформацію та давати оцінку іншим аспектам справи, їй не заборонялося продовжувати публікації з приводу недбалості та розглядати фактичні докази, уникаючи формування «передчасного висновку» з цього питання. Це стосувалося як критики англійського закону про відповідальність за вироблену продукцію, так і оцінки справи з точки зору моралі. Нам важко пояснити думку, сформульовану в рішенні, згідно з якою такі межі нібито мали штучний характер (п. 66 рішення).
Крім того, висловлена в рішенні думка про те, що публікація статті в «Санді Таймс» була єдиною можливістю надати сім'ям потерпілих повну інформацію про факти справи, видається нам неточною, бо відомо, що сім'ям надавалася консультація кабінетом солісіторів, які мали бути поінформовані про основні складові справи. Є всі підстави вважати, що «Санді Таймс» отримала інформацію саме від них (п. 16 рішення).

15. Щодо тривалості дії заборони, слід зауважити, що застосована санкція мала на меті лише запобігти тому, щоб протягом певного періоду передчасні публікації могли перешкодити здійсненню належного судочинства у цьому процесі. Палата лордів вважала, що необхідність заборони публікації статті спричинена тим, що на час винесення рішення тривало судове провадження. Нею передбачалася можливість, з розвитком ситуації, і ще навіть до
завершення судового спору, зміни співвідношення між інтересами права і свободою преси та скасування рішення про заборону.
Зауваження лорда Рейда з цього приводу є вирішальним: «Метою норми про неповагу до суду є не перешкодити опублікуванню таких матеріалів, але відстрочити його. Інформація, яку ми маємо, дає нам змогу сподіватися, що основні риси врегулювання цього спору швидко будуть визначені. Тоді можна буде дозволити публікацію цих матеріалів. Але якщо справа посуватиметься настільки повільно, що в перспективі можна буде очікувати або врегулювання, або судового рішення, тоді, я вважаю, ми змушені будемо переглянути нашу оцінку громадського інтересу до цієї незвичайної ситуації» ([1974] А.С. 301). Слід також взяти до уваги зауваження лорда Кросса з Челсі, згідно з яким «відповідачі («Санді Таймс») мають можливість домогтися скасування заборони, якщо вони вважають, що, з огляду на стан справ на той час, зможуть переконати суд, що немає вже жодних підстав для її підтримання» (там само, с. 325).
З матеріалів справи не є очевидним, що заявники розпочали такі дії ще перед тим, як рішення про заборону було скасовано за розпорядженням Генерального аторнея, мотивуючи це тим, що громадські інтереси більше не потребують збереження заборони. Справді, ситуація зі «справою про талідомід» на той час зазнала змін. Після врегулювання, досягнутого більшістю батьків з «Дистиллерз», заборона залишалася чинною лише через існування кількох позовів, але згодом виявилося, що ці позови не були оформлені належним чином.
Ми не маємо достатніх підстав вважати, що ситуація потребувала того, щоб скасувати рішення раніше. Як уже зазначалося, самі заявники не вимагали такого рішення.

16. Зважаючи на викладені вище міркування, ми дійшли висновку, що втручання у свободу вираження поглядів, яке національний судовий орган визнав як необхідне для інтересів належного здійснення судочинства за правилами норм про неповагу до суду, не перевищило меж того, що можна вважати необхідним у демократичному суспільстві «для підтримання авторитету і безсторонності суду» в значенні пункту 2 статті 10.
З огляду на матеріали, які Суд має у своєму розпорядженні, ми вважаємо, що не було порушення статті 10 Конвенції.

Окрема думка судді Зекії, яка збігається з позицією більшості членів Суду

У цій справі, для тлумачення пунктів 1 і 2 статті 10 Конвенції і для застосування її до проекту статті в «Санді Таймс» стосовно жертв талідоміду, нам належить зосередитися на предметі та на межах застосування відповідних положень Конвенції.
Ми отримали повний звіт щодо фактів; були надані всі матеріали справи. Були порушені відповідні юридичні питання і запропоновані правові рішення. Сторони вичерпно виклали свої точки зору у заявах та у заявах у відповідь, а також у своїх виступах у Суді. Суд отримав усі ці матеріали до початку розгляду справи.
У контексті статті 10 належить вирішити дві основні проблеми. Я викладу їх у вигляді двох запитань.

Запитання перше
Чи обмеження свободи публікації проекту статті в «Санді Таймс», накладене рішенням про заборону, було «передбачене законом», з огляду на межі застосування і предмет Конвенції взагалі і статті 10 зокрема?

Запитання друге
Чи таке обмеження було «необхідним», за визначенням пункту 2 статті 10, у демократичному суспільстві для підтримання авторитету і безсторонності суду та/або для захисту репутації або прав інших осіб?

Позитивна відповідь на запитання 1 і є умовою sine qua non (необхідною) для позитивної відповіді на запитання 2.
Моя відповідь на запитання 1 є негативною. Я зараз спробую якнайкоротше викласти свої мотиви з цього приводу.
1. За статтею 1, «Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції». У розділі І (пункт 1 статті 10) зазначено: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів [...]».
Щоб оцінити зміст, межі застосування і предмет обмежень, встановлених законом згідно з пунктом 2, не слід забувати, що необхідно забезпечити, мати або здійснювати у розумний спосіб право на свободу вираження поглядів, яким, згідно з першим пунктом статті, може користуватися кожен. Обидва пункти є взаємозв'язаними. Будь-яке обмеження стосовно права на свободу вираження поглядів має бути передбачуваним у розумних межах. Не можна користуватися або здійснювати право на свободу вираження поглядів, якщо це право є обумовленим і залежить від якогось закону або якоїсь норми чи принципу, що містять багато неточностей. Це означало б неправомірне обмеження і навіть заперечення права на свободу вираження поглядів. Слова «встановлені законом» («prescribed by law»), на мою думку, передбачають такий закон, що накладає обмеження, які можна розумно визначити. За формою це може бути закон або усталена норма звичаєвого права.
Я погоджуюся із заявниками, що норма звичаєвого права щодо неповаги до суду У тому, що стосується публікацій, які торкаються цивільних справ, що перебувають у провадженні, закріплена у законі, який не узгоджується зі структурою і предметом пунктів 1 і 2 статті 10 Конвенції. Я привертаю увагу до того, що Комісія у своїй доповіді виходила з припущення, що обмеження, винесене стосовно заявників, було встановлене законом і що головний представник піддав сумніву це припущення під час слухань.

2. Відповідь на запитання, чи така публікація у пресі та в інших засобах масової інформації підпадає під категорію «неповага до суду» стосовно цивільної справи, що перебуває у провадженні, залежить від застосовуваних критеріїв та елементів оцінки. Існує велика кількість критеріїв та елементів оцінки, які можна навести. Не існує усталеної або узгодженої практики щодо того, який критерій слід застосовувати у кожному конкретному випадку, отже, наслідки можуть змінюватися відповідно до обраного елемента оцінки.

3. Підстави та критерії, що використовуються для застосування норми про неповагу до суду у випадку публікацій у пресі, настільки різноманітні й суб'єктивні за своєю природою, що дуже важко передбачити в кожному конкретному випадку, яку підставу буде вибрано для оцінки і який наслідок це спричинить.
Яскравим прикладом невизначеності і незадовільності застосування норми про неповагу до суду до газетних публікацій, в яких ідеться про цивільні справи, за якими провадження ще не завершено, є розбіжність думок членів Палати лордів щодо статті «Санді Таймс» від 24 вересня 1972 року, присвяченої трагедії, пов'язаній з талідомідом.
На думку лорда Диплока і лорда Саймона, було встановлено порушення норми про «неповагу до суду», тоді як лорд Рейд і лорд Кросе дійшли висновку про відсутність такого порушення.
Спірні правові питання можуть поставати як при тлумаченні закону, так і при тлумаченні норми звичаєвого права. Проте інша річ, якщо йдеться про інститут звичаєвого права «неповага до суду», який не є усталеним настільки, щоб його розумно можна було вважати усталеною частиною цього права. Існує кілька принципів щодо такого типу правових текстів. Ці принципи можуть допомогти в тлумаченні існуючої норми, але не можуть підміняти собою норму, що була проголошена або усталена у звичаєвому праві. Маю великі сумніви, щоб самі лише принципи, зібрані разом, могли прирівнюватися до закону.

4. Видатні високі судді Англії охарактеризували норму звичаєвого права стосовно неповаги до суду як нечітку, непослідовну і позбавлену абсолютно необхідної однозначності. У рішенні Палати лордів у цій справі лорд Рейд зазначив (див. с. 294): «Я можу лише приєднатися до твердження, висловленого в нещодавньому звіті групи «Джастіс» («Justice») стосовно «The Law and the Press» («Закон і преса») (1965), що основним запереченням проти норм щодо неповаги до суду є їхня нечіткість». Даючи пояснення в комісії Філлімора (див, с. 98) стосовно моменту, починаючи з якого незавершений судовий спір у цивільній справі має наслідки, пов'язані з публікаціями у пресі, лорд Деннінг заявив: «Хочу уточнити це питання. Преса зараз перебуває в непевності щодо того, в який саме момент вона має право робити коментарі з питань, що становлять громадський інтерес. Це пояснюється неоднозначністю норми. Гадаю, що преса має право знати, як їй діяти».
Відповідаючи на запитання, з якого моменту норму про неповагу до суду слід застосовувати в цивільній процедурі, лорд Саймон сказав (там само): «Ніколи, адже я вважаю, що норма про неповагу до суду є абсолютно зайвою. Я повторюю: ніколи. І безумовно не у справах, рішення у яких суддя виносить одноособово. Я вважаю, що закон про дифамацію у пресі дає змогу вирішити всі питання, які можуть постати в цивільній справі, а якщо на суддю впливає щось написане або сказане, значить, він не має права бути суддею».
У п'ятій частині доповіді комісії Філлімора, де викладені висновки і рекомендації, читаємо на сторінці 92: «4) Чинний закон має нечіткості, що заважають і звужують розумну свободу вираження поглядів [...]. 5) Нечіткість, зокрема, стосується періоду його застосування, а також того, чи публікації становлять ризик, коли судовий процес має незабаром розпочатися, та, якщо відповідь буде позитивною, який період часу підпадає під це визначення?»
Питання роз'яснення, на якому етапі судового провадження цивільна справа має розглядатися як незавершена, а судовий процес для вирішення спірних питань — як невідкладний, не знаходять чіткої відповіді через нечіткість норми про неповагу до суду.

5. Не слід забувати про те, що неповага до суду є кримінальним правопорушенням, і винного в ньому не може бути засуджено до ув'язнення та штрафу та/або зобов'язано сплатити заставу як гарантію належної поведінки. До того ж, фундаментальний принцип, який потребує, щоб кожне правопорушення або злочин були ясно і недвозначно визначені, може бути застосований і до порушення під назвою «неповага до суду», яке ми розглядаємо. Спрощена процедура, що застосовується у справах про неповагу до суду, спричиняє інше ускладнення, а саме: якою мірою ця процедура є сумісною зі статтею 6 Конвенції.

6. Право преси на свободу вираження поглядів, безумовно, є однією з основних ознак демократичного суспільства, воно є необхідним для гарантії свободи і демократії в країні. У першій статті Конвенції Високі Договірні Сторони гарантували кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, проголошені у розділі І Конвенції, серед них і свободу преси. Здійснення цього права і користування ним не може бути гарантовано або досягнуто, якщо йому
заважають або його обмежують правові норми чи принципи, які навіть професійний юрист не може передбачити або визначити. Принцип передчасного висновку, встановлений у цій справі Палатою лордів, не вирішує проблеми, яку ми розглядаємо на підставі статті 10 Конвенції, через дві причини:
а) Навіть якщо припустити, що Палата лордів закріпила закон, конкретною датою, з якої можна визначити, чи була норма звичаєвого права стосовно неповаги до суду передбачена законом чи ні, можна вважати дату, коли проект статті в «Санді Таймс» було передано до суду Відділення королівської лави, а не дату, коли його було передано до Палати лордів. У своїх усних заявах під час слухань сторони посилалися на авторитет Палати лордів, яка розглядала справу в останній інстанції. На думку заявників, Палата лордів у своєму рішенні у цій справі дала нормі звичаєвого права стосовно неповаги до суду щодо незавершених судових спорів абсолютно новаторське визначення. Уряд-відповідач не підтримав цю думку.
Наш Суд не повинен розглядати, чи, будучи останньою інстанцією національного судочинства, Палата лордів має право змінювати, доповнювати, переробляти, створювати або поліпшувати звичаєве право залежно від часу і обставин розгляду.
Зазвичай вважається, що Палата лордів не створює закони, а лише їх затверджує. Проте у своїй аргументації радник заявників стверджував, що це не так, і що Палата лордів може створити новий закон.
Може статися так, що нам доведеться визначати, чи Палата лордів своїм рішенням у цій справі змінила або доповнила норму звичаєвого права стосовно неповаги до суду, яку ми розглядаємо. Якщо її рішення є на практиці зміною або доповненням цього закону, тоді слід брати до уваги статтю 7 Конвенції. Я особисто поділяю точку зору заявників, але обмежуся лише зазначенням цього аспекту справи, який становить ще одне джерело нечіткості норми стосовно неповаги до суду, що розглядається.
b) Принцип передчасного висновку не надає пресі достатньо чітких критеріїв, якими вона могла би керуватися у своїх публікаціях. Категоричне правило, визначене лордом Кроссом для застосування критерію передчасного висновку (не будемо порушувати тут питання про те, чи існує реальний ризик втручання у здійснення судочинства або посягання на це), перешкоджає появі нешкідливих публікацій, які можуть стосуватися спірних питань і доказів, наданих у якійсь справі, що перебуває у провадженні, з метою запобігти поступовому зісковзуванню до «суду в газеті» або в інших засобах масової ін¬формації. На мою думку, це абсолютне правило є дуже обмежувальним, і його важко погодити зі свободою преси. У справі, що збурює громадську думку, такій, як національна трагедія, пов'язана з талідомідом, було би надто важко не посилатися, так чи інакше, на спірні пункти і на докази щодо справи, яка перебуває у провадженні.
Різноманітність критеріїв, прийнятих у цій справі суддею Віджері (Widgery) в суді Відділення королівської лави і лордом Деннінгом та його колеґами в Апеляційному суді, так само, як і критерій, на якому зупинилася більшість Палати лордів, добре ілюструє неоднозначність і нечіткість норм і принципів щодо неповаги до суду стосовно статей у пресі, які висвітлюють цивільні спра¬ви, що перебувають у провадженні. Це особливо вірно тоді, коли публікації є добросовісними, коли вони не перекручують факти і не мають на меті ні втручатися в перебіг справи, ні перешкоджати судочинству, і, коли, до того ж, автор публікації посилається на точні факти, а тема збурює громадськість.

Висновок з першого запитання
На мою думку, норма звичаєвого права щодо неповаги до суду стосовно публікацій у пресі або інших засобах масової інформації, які торкаються справ, що перебувають у провадженні, була — принаймні, у відповідний час — настільки неоднозначною і нечіткою навіть для кваліфікованих юристів, що її не можна розглядати як закон, що відповідає межам застосування і предмету статті 1 і пунктів 1 і 2 статті 10 Конвенції. У контексті слова «встановлені законом» не означають лише «дозволені законом», але мають на увазі такий закон, в якому з розумною повнотою викладено умови накладення обмежень на права і свободи, гарантовані пунктом 1 статті 10. Ще раз слід зауважити, що право на свободу преси зазнало б серйозного обмеження, якби журналісти не могли, додержуючи розважливих пересторог і юридичних порад, отримувати інформацію про ризик і про ті підводні рифи, на які вони можуть наштовхнутися через нечіткість норми про неповагу до суду.

Запитання друге
Чи було рішення, яке забороняло «Санді Таймс» публікацію проекту статті, «необхідним» у демократичному суспільстві для підтримання авторитету і безсторонності суду та/або для захисту прав інших осіб?
Незалежно від моєї відповіді на перше запитання, я відповім негативно на друге. Але моя відповідь на нього буде коротшою, бо я поважаю і поділяю основні аргументи, викладені у рішенні, що його прийняла більшість членів Суду.
Ще раз хочу підкреслити, що право преси на свободу вираження поглядів є необхідним у демократичному суспільстві; воно також має велике значення для підтримання авторитету і безсторонності суду і для захисту прав осіб, які до нього звертаються. З цього приводу я хочу навести думку лорда Морріса в Палаті лордів (с. 302):
«Інтереси суспільства потребують, щоб авторитет суду не наражався на небезпеку і щоб звернення в суд не супроводжувалося невиправданим втручанням. Коли дається відсіч такому невиправданому втручанню, це робиться не тому, що ті, кому доручено судочинство, піклуються про власну гідність, але тому, що сама структура врегульованого життя викривиться, якщо офіційно визнані національні суди будуть настільки принижені, що їхній авторитет зменшиться і поступиться у правах. Саме тому, що завдання судів полягає у захисті свободи в рамках права для всіх членів суспільства, які поважають закон, очевидно, що вони не можуть накладати на свободу вираження поглядів, свободу дискусій або критики інші обмеження, крім най-необхідніших».
Погоджуючись з лордом Моррісом у зазначеному вище, у застосуванні сказаного вище до фактів справи, як член Європейського суду з прав людини я роблю з цього інший висновок.
Коли йдеться про оцінку необхідності обмежень щодо прав на свободи, закріплені в статті 10 Конвенції, критерії Європейського суду можуть іноді відрізнятися від тих, якими керуються національні суди.
Безумовно, не слід забувати про принцип свободи розсуду, втілений у юриспруденції Суду, за яким надається перевага національним судовим системам, але розбіжність між цими двома системами і нормами щодо здійснення прав і свобод, гарантованих Конвенцією, може бути надто великою, тому повністю виходити зі згаданого принципу не можна.
Щоразу, коли Суд вважає це розумним і можливим, він має встановлювати єдину міжнародну європейську норму щодо здійснення прав і свобод, викладених у Конвенції; це могло би виконуватися поступово, коли трапляється така нагода і коли є можливість повністю об'єктивно врахувати особливості національних судових систем.
У Преамбулі до Конвенції про захист прав людини та основних свобод є посилання на це. В ній записано, що Уряди держав, які підписали Конвенцію: [...] «враховуючи, що ця Декларація має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання і дотримання прав, які в ній проголошені,[...] знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основні свободи, які складають підвалини справедливості і миру в усьому світі і які найкращим чином здійснюються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать, сповнені рішучості, як уряди європейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів свободи та верховенства права, зробити перші кроки до колективного забезпечення певних прав, проголошених у Загальній декларації, домовилися про таке:
- далі йдуть статті Конвенції.
У правових системах континентальних країн Європи, які першими підписали Конвенцію, не існує, наскільки мені відомо, нічого подібного до норми звичаєвого права стосовно неповаги до суду — з його спрощеною процедурою — стосовно публікацій, що висвітлюють цивільні незавершені судові спори. Незважаючи на це, цим країнам вдається підтримувати авторитет і безсторонність своїх судів. Чи слід припускати, що у Сполученому Королівстві ситуація настільки відмінна, що там для підтримання авторитету і безсторонності суду належить залишити без змін звичаєве право стосовно неповаги до суду, яке нараховує вже два століття? Мої знання і досвід, набуті під час багаторічного спілкування з англійськими суддями і судами, дають змогу мені стверджувати без жодних застережень, що судова влада в Англії перебуває на достатньо високому рівні, щоб не піддаватися впливові якоїсь публікації у пресі. Я розумію, що ці мої слова можуть справити враження упередженості. У цій справі ми найімовірніше матимемо справу з суддею-професіоналом. У зв'язку з цим я приєднуюся до наведених мною вище слів лорда Саймона.
Звісно, найвища судова влада в Англії є доволі компетентною, щоб вирішити, яких правових заходів треба вжити для підтримання авторитету і безсторонності суду і гарантій прав сторін, так само, як і для того, щоб річка юстиції залишалася чистою й некаламутною, але, зважаючи на критерії і оціночні судження, які були застосовані, я, як суддя Європейського суду, не можу погодитися з тим, що заборона опублікування проекту статті в «Санді Таймс» була необхідною з огляду на пункт 2 статті 10 Конвенції.
Публікація запланованої статті не мала на меті втручатися в судочинство, перешкоджати йому або оспорювати права сторін. Було визнано, що статтю, яку хотіли опублікувати, було написано добросовісно і на достатніх підставах. Видавець посилався на точність наведених фактів, і це справді не викликало заперечення. Стаття розповідала про жертв талідоміду. Ситуація, що склалася з цього приводу, була настільки серйозною, що її часто кваліфікували як національну трагедію. У статті справді був сформульований закид у недбалості з боку «Дистиллерз», тому що вона не дослідила належно медичний препарат до його реалізації, і, справді, саме цей аспект статті видається найбільш спірним. Проте дискусії і коментарі стосовно недбалості точилися у пресі, відкрито чи опосередковано, вже протягом десяти років, це питання обговорювалося в Парламенті, який не розглядав відповідні пункти як незавершений судовий спір. Отже, я не вважаю, що на «Дистиллерз» справлявся неправомірний тиск з метою примусити її відмовитися від доводів захисту у разі, якби справа дійшла до етапу судових слухань. Якби медикамент було випробувано як слід до його реалізації, кампанія легко могла би це довести і відхилити звинувачення у недбалості.
Беручи до уваги тривалий період бездіяльності, можна висловити серйозний сумнів у тому, що рішення у цій справі було би постановлено швидко.
Якщо виникає така потреба, слід без жодного сумніву вживати заходів для того, щоб запобігти «суду в газеті». Однак, не маючи жодних доказів такої тенденції, я не можу погодитися з тим, що можна керуватися якимись абстрактними ймовірностями або діяти в ім'я принципу, застосування якого не є достатньо обґрунтованим. Крім того, як було сказано у викладі позиції лорда Деннінга в Апеляційному суді (п. 25 рішення Європейського суду), «не слід допускати «суду в газеті». Проте, слід врівноважувати інтерес громадськості до предмета, який викликає занепокоєння у національному масштабі, з інтересами сторін щодо справедливого процесу чи врегулювання; в цій справі інтерес громадськості до дискусії важив більше, ніж ризик зачепити інтереси однієї із сторін... Навіть у вересні 1972 року проект статті ще не становив неповаги до суду: в ньому добросовісно коментувалося питання, яке становило громадський інтерес...». Якщо майбутня публікація статті дійсно становила би серйозний і реальний ризик втручання у здійснення судочинства або посягання на нього, я би відповів ствердно на друге запитання.
Якщо цього потребують обставини, безумовно, не слід класти на одну шальку терезів свободу преси й інших засобів масової інформації, а на другу — підтримання авторитету і безсторонності суду. Обидва ці поняття є базовими в демократичному суспільстві та важливими з точки зору громадських інтересів. Слід уникати будь-якого конфлікту між ними. Саме судова влада повинна насамперед запобігати такому конфлікту і підтримувати рівновагу, спираючись на визначені законом і застосовувані в судовій практиці критерії. Ось чому я привертаю особливу увагу на аргументи, що наводилися на користь застосування норми звичаєвого права про неповагу до суду стосовно преси.
Ризикуючи повторитися, я наполягаю на тому, що Суд не повинен висловлювати сумнів, якщо через обставини, що склалися, йому доведеться виробити принципи, що слугуватимуть зразком і спільним знаменником між повагою до свобод і тими обмеженнями, які можуть на них накладатися за формулюванням і в рамках Конвенції.
Я ще раз підкреслюю, що ті норми, якими традиційно керуються видавці газет в Англії, які виконують свій обов'язок і відповідають як перед громадськістю, так і перед владою країни, надаючи своїм читачам точну інформацію, легко можна порівняти з нормами, якими керуються їхні колеги на континенті. Саме тому важко зрозуміти необхідність розробляти ще суворіші обмеження стосовно свободи преси в Англії, залишаючи анахронічну норму права про неповагу до суду.
Ще раз трохи відхиляючись від основної теми, я дозволю собі закінчити висловлення окремої думки такими зауваженнями: батьківщина Великої хартії вольностей (Magna Carta), Білля про права (Вill of Rights) і основних принципів судочинства, закріплених в англо-саксонській судовій системі, і які в основному вже включені до статей Конвенції про захист прав людини та основних свобод, на мою скромну думку, може не керуватися цією нормою звичаєвого права про неповагу до суду, яку ми зараз розглядаємо, або переглянути цю частину норми щодо неповаги до суду у напрямі, накресле¬ному доповіддю комісії Філлімора.

Думка судді О'Донох'ю, яка збігається з позицією більшості членів Суду

Думка судді Еврігеніса, яка збігається з позицією більшості членів Суду

Незважаючи на те, що за всіма пунктами рішення я проголосував разом із більшістю членів Суду, я вважаю, що втручання, у тому вигляді, як це було юридично окреслено у рішенні Палати лордів, не може розглядатися як «встановлене законом» за Конвенцією.
Обмеження права на свободу вираження поглядів, передбачені пунктом 2 статті 10, становлять виняток із здійснення цього права. Саме тому вони не лише потребують обмежувального тлумачення (рішення у справі Класса та інших від 6 вересня 1978 року, серія А, № 28, с. 21, п. 42, процитоване в п. 65 рішення у цій справі), але також і доволі чіткого і точного тлумачення на рівні національної юриспруденції, що давало би змогу кожному здійснювати своє право на свободу вираження поглядів, маючи чітке уявлення про правові наслідки своїх дій.
Важко було би стверджувати, що санкції, застосовані до заявників, відповідають такій умові. Якщо норма щодо неповаги до суду доволі часто критикується у Сполученому Королівстві — як в літературі, так і в судовій практиці, — а також у доповідях різноманітних комісій з вивчення цього питання або з його реформи (див. Доповідь комітету стосовно норми про неповагу до суду (Report of the Committee on Contempt of Court), 1974, Cmnd. 5794, n. 216, абзаци 4 і 5) через її нечіткість, то її розгляд у Палаті лордів, крізь призму «принципу передчасного висновку» (див. рішення Палати лордів) ще сильніше виявив цю її рису. Характерно, що, з одного боку, більшість членів Комісії мали сумніви щодо вирішення безпосередньо по суті справи (див. доповідь Комісії, п. 205), та що, з іншого боку, постійні посилання, що містяться в рішенні Суду, на те, що втручання, обґрунтоване рішенням Палати лордів, «встановлене законом», є малопереконливими. Зокрема, в рішенні Суду робилися посилання на два прецеденти (пп. 51 і 52). Перший, Вайн Продактс Лтд проти Гріна (Vine Products Ltd v. Green) (1966 p.), оснований «на принципі тиску», неодноразово критикувався Палатою лордів при розгляді нинішньої справи. Другий, Хант проти Кларка (Hunt v. Clarke) (1889 p.), мабуть, не був використаний Палатою лордів при визначенні нею «принципу передчасного висновку». З іншого боку, дуже цікаво, що цей принцип не було покладено в основу жодного з рішень, які інші англійські судові інстанції ухвалювали в цій справі, включаючи рішення суду Відділення королівської лави, який у 1976 році, через три роки після рішення Палати лордів, скасував свою постанову. Таким чином, якщо зробити висновок, що принцип, який, на національному рівні, виправдовував втручання, є новаторським (пор. К. Дж. Міллер, журнал «Сучасне право» (С. J. Miller, The Modem Law Review), т. 37 (1974), c. 98), тоді його застосування найвищими національними судовими інстанціями виявляється несумісним з вимогами пункту 2 статті 10 Конвенції.
Звісно, ніхто не має права заперечувати особливості національних правових систем, у формуванні яких прецеденти судової практики традиційно відіграють провідну роль, не можна також забувати про те, що при визначенні обмежень у пункті 2 статті 10 Конвенції вжито нечітких понять, які не завжди узгоджуються з існуванням правових норм, що мають бути дуже чіткими, зрозумілими і передбачуваними у своєму визначенні. Проте, Суд мав бути обережнішим, приймаючи широке тлумачення виразу «встановлені законом», адже воно може спричинитися до послаблення принципу верховенства права і створити небезпеку втручання у фундаментальну свободу, основну підвалину демократичного суспільства, проголошену Конвенцією, що є несумісним з буквою і духом останньої.